Таємниця зміїної голови
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-038-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниця зміїної голови». Краткое содержание книги:
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!
Правда, зараз тут не все тішило око. Бруківки в деяких місцях немає, і виглядає так, наче велетень показує усім свій щербатий рот. У центрі — колодязь, муровані стіни якого теж частково поруйновані. Зате фасад самого двоповерхового замку не облуплений, як це часто буває. Видно, ремонт тут зовсім недавно робили. Тепер споруда хоч трошки схожа на помешкання шляхетного пана.
Звісно, Данилові Лановому хотілося погуляти цим двором довше. Та сам розумів: не для прогулянок вони сюди прийшли. Точніше, не гуляти він покликав свою компанію до колишнього княжого замку. Незважаючи на невелику кількість туристів, що по черзі фотографувалися то на тлі колодязя, то біля мурованих замкових стін та довгастої гостроконечної вежі, четверо приятелів перетнули двір і пройшли досередини.
— Ваші квиточки? — тут же поспішила до них жіночка в синьому халаті з довгими рукавами: хоч ззовні палила спека, тут, усередині, панувала зовсім не липнева прохолода.
— Драстуйте, тітко Любо! — виступила наперед Варвара.
— О! — жіночка навіть надягла окуляри, що теліпалися на шворці та легенько билися об груди. Потім подалася трошки назад, ніби з такої позиції юних відвідувачів стало краще видно. — Диви! Пара Рудиків! Варко, ти чого не сказала батькові, щоб поговорив з отим Колькою Присяжним? Що не ранок, то сидить отам біля парку, сувеніри людям продає! У нас тут своя крамничка, скільки Георгій Дмитрович її добивався…
— Пані Любо, — ну чого ж ви самі не прийдете? — миролюбно запитала Варвара.
— А мені є коли?
— А татовий час теж не гумовий! — вступився за батька Вухо. — Подзвонити можна!
— Еге, можна! Ви, молодь, теж тут живете! Знаєте, який у нас телефонний зв'язок! Оці мобілки — й ті глохнуть! Тут є зв'язок — тут уже його нема!
Жінка витягла з кишені халата старенький мобільник, простягла перед собою.
— Добре, тітко Любо, я ще раз татові нагадаю, — щиро пообіцяла Варвара. — А ви нам скажіть краще, директор є на місці?
— Для чого він вам? — підозріло примружилася жіночка.
— То нам, — Данило рішуче виступив наперед. — Ми з Києва. Мій тато тут по туристичних справах. Ось я й хочу в пана Солдатенка дещо запитати. Сам цікавлюся, знаєте…
— А-а, ясно-ясно, — жіночка закивала головою. — Похвально, знаєте. Я вже думала, нинішні школярі взагалі тільки в комп'ютерах своїх сидять, бридоту різну дивляться там бездуховну по своєму Інтернету. Ось Рудики хоча і народилися тут, а щоб отак у музей зайти… — махнула вона рукою. — Добре, пройдіть. Кабінет директора отак наліво, в кінці коридору.
І все ж таки, як не поспішала команда, Данило не втримався — пригальмував трошки ходу, аби бодай краєм ока глянути, що ж тут, усередині замку.
Вони саме проходили повз велику залу. Напевне, колись тут князь Козицький приймав гостей, влаштовував бали чи інші пишноти. Тепер муровані стіни прикрашали картини. Розміри різні, проте майже всюди, як устиг помітити Данько, — чиїсь портрети. Переважали чоловіки у військовому одязі, хоча де-не-де траплялися жіночі профілі або просто пейзажі. До зали, що вела праворуч від картинної галереї, показувала стрілка-вказівник. На ній великими літерами читалося: «Зброя XVII–ХІХ ст.». Нічого, вирішив Данило, буде ще час туди забігти.
Помітивши, що трохи відстав від своїх, хлопець наддав і швидко наздогнав свою компанію. Тепер усі тупцяли біля оббитих залізом — так, аби нагадували вхід до лицарських покоїв, — дверей із табличкою: «Директор Сокирко Г. Д.» і чекали на нього.
— Стукай, — Вухо кивнув на двері, навіть ступив убік, пропускаючи товариша вперед.
— Чому я? — здивувався той.
— У тебе краще вийде, — почулося у відповідь.
— Це хто так вирішив? — Данькові справді не посміхалося заходити до робочого кабінету незнайомої людини першим.
— Ми всі вирішили, — Богдан став на бік більшості. — Давай, давай, уперед, чуваче.
Мабуть, він промовив це надто голосно. Інакше не поясниш, чому двері раптом широко розчахнулися і над головами прибульців почулося суворе:
— Ану, що тут за шум? Кого вам треба?
Розділ 10
У якому директор Жора пояснює, кого колись називали розбійниками
Від несподіванки всі четверо здригнулися.
Богдан навіть тікати хотів, далі від гріха. Така вже звичка у вчорашнього вуличного розбишаки. Але власник кабінету, який височів на порозі, виявився зовсім не грізним. Гримнув, звісно, та більше для порядку. Візитери побачили досить симпатичного дядька.