Зарубіжний детектив

Я різко, аж сиплю іскрами з цигарки, повертаюся до прокурора:.

— Шановний колего, я б залюбки погодився з вами, — звертаюсь я до нього, ніби до суду присяжних, — але дозвольте спитати у нас поради, як мені пояснити: а) присутність ампули з морфієм; б) зникнення фотографії; в) зникнення магнітофона з касетами.

У тон мені прокурор веде далі:

— Ви не назвали четвертого пункту «Г»: вам треба ще пояснити, чому прокуратура наполягала на участі карного розшуку. На якій підставі? Ідея ця належить мені. Чи не так? — Суперечка справляє йому очевидну насолоду. Диявольська посмішка грає на його обличчі, і він ладен першої-ліпшої миті розреготатися. — Гаразд, капітане, чого ми не збагнули вчора, те знаємо сьогодні. Всі деталі працюють на одне: на самогубство.

Мені б мерщій кинутись йому на шию, затанцювати на радощах, зіпонути щодуху: «Отже, ви берете справу назад? Даєте мені спокій?» Проте я мовчу. Знайомий уже з таким підходом, я добре розумію, куди хилить прокурор.

— Ампула з морфієм, — просторікує прокурор, флегматично крутячи цигарку, — була засобом, що допоміг Крістіанові Лукачеві збороти страх перед давно вже задуманим вчинком.

Прокурор вважає за свій обов’язок спрямовувати мої думки в потрібне річище. Звідси і його тактика — спровокувати мене. Відколи я його знаю — а знайомі ми не один рік, — він завжди корчить із себе педагога, що настановляє на розум учнів. Я притьмом заперечую:

— А чим він зробив ін’єкцію?

— Чи, точніше, хто йому зробив?

— Можна, коли хочете, й так.

— Але чи не однаково, хто його колов?

— Кат його мамі! Звичайно ні! У разі самогубства ви, прокурор, шукаєте прощального листа, який би розвіяв туман. Якщо ж маємо справу зі злочином, я, як криміналіст, шукаю зброї, якої вжив злочинець.

— Гаразд. Ось вам моя відповідь, йому допоміг знайомий чи знайома, — завзято переконує мене прокурор.

— Знайомий чи знайома, хоч би хто то був, на якого біса упорскувати в кров смертельну дозу?.

Беріндей не здається:

— Можливо, Лукач переконав їх якимось поважним доводом. Студенти, серед яких чимало чуйних, готові подати допомогу в скрутну хвилину…

— І навіть упорснути морфій? — наполягаю я.

— Він якось зумів упрохати свого знайомого…

— … чи знайому…

— Або той зробив укол, не відаючи, що чинить… Самогубці здебільшого підступні… Він міг збрехати, що хоче випробувати на собі дію наркотика, побачити, що воно таке — тим паче що скрізь чимало балачок про це, — хоча мав на увазі щось зовсім інше… якомога безболісніше піти з життя.

Він немов заповзявся перелічити всі можливі мотиви на підтвердження версії про самогубство. Проте, хай навіть я погоджуся з ним і справу повернуть до прокуратури, мені однаково доведеться з’ясувати: де і як добув Крістіан Лукач ампулу? Тож я продовжую суперечку: