Простір Гільберта

Мабуть, це думка не нова, але я розумів її, здається, надто вже буквально. Я намагався переконати одного свого колегу й друга, що розмову найімовірніше розпочнуть фахівці. Він палко заперечував, і я запально вигукнув: «Та що ж тут дивного, саме так і трапиться, як я кажу. Атож, подзвонять мені по телефону чи просто прийде людина і почне розмову. Так, саме до мене чи до тебе, через те, що саме ми готові до цього. Але скоріш усього до мене!»

Це була лише мрія. Я це гаразд розумів. Та й друг також розумів. І все ж таки накидав щось схоже на дружній шарж і подарував його мені. На рисунку було зображено парубійка з валізкою в руці, який натискав кнопку дзвоника біля дверей моєї квартири. Підпис був досить-таки дошкульним. Там стояло (від того, хто дзвонив): «Я-то прибув, але що робити, якщо професора Шестакова немає дома?»

Це було так давно, що я забув про дружню витівку мого колеги. І ніколи не згадав би, якби не зустрівся з Вами. Річ у тім, що парубок, зображений на рисунку, взагалі схожий на Вас. Може бути, що це мені лише здалося. В усякому разі після Вашого візиту в мою бібліотеку я задумався всерйоз. Скажіть-но, чи може хто-небудь відмовитися від мрії?

Ось чому я записав Вашу розмову з Велтою. Записуюча установка виконапа на межі наших технічних можливостей, і Вам легко зрозуміти труднощі, пов’язані з реєстрацією вторинної іонізації в каналі. Я вів запис не власне звуків, а їх слідів (по зрозумілих причинах радіохвилі не застосовувались). І ось, уявіть, після кількох спроб розшифрував сигнали, користуючись тими закономірностями, які ми хотіли використати в тому разі, якщо вдасться прийняти сигнали з космосу.