Кінець Жовтого дива

Мені захотілося цієї ж миті підкотити до кафе «Сама втіха», виволокти цього «пренещасного» директора на вулицю і привселюдно дати лупки.

Розміркувавши, порішив, одначе, що робити цього не слід. Знову ж сам у всьому буду винен.

А що як вистежити його і стукнути по голові каменюкою десь на безлюдді?.. Ну от, геть, здається, з глузду з'їжджаю: міліціонер готує злочин!..

Ах, де ти, моя чарівна шапочко, дорога моя пораднице й помічнице, як мені тебе не вистачає! Коли б ти була зі мною, не випало б на мою голову стільки лиха!

… Десять днів я приходив у відділення, відбував там сім робочих годин, ішов додому, — ніяких завдань мені не давали. Кара та й годі! На одинадцятий день зібрались у кабінеті Алі Усмановича, щоб розглянути мою справу. Як я зрозумів, директор написав скаргу до міністерства, де звинувачував обехеес у «потуранні хуліганові й хабарникові — сержанту міліції Хашимджанові Кузиєву».

Звісна річ, прибула комісія.

Спершу вислухали мене. Я розповів усе як було. Але мені здалося, що моїм словам ніхто не повірив. Голова комісії інколи навіть позіхав. Потім слово надали Аббасову і тим двом кухарям. Ого-го, бачили б ви, як вони гарно говорили! Ніколи й гадки не мав, що людський язик здатен говорити так зворушливо і так обурено! Звинувачуючи мене у всіх смертних гріхах, Адил Аббасов разів два навіть сплакнув. Дивлячись на нього, мені й самому схотілося заплакати! Затим «потерпілих» попросили вийти — їхня місія закінчилася.

Надійшло дві пропозиції. Згідно з першою мене пропонувалося притягти до кримінальної відповідальності по статті сто сорок четвертій Кримінального кодексу республіки за хабарництво та зловживання службовим становищем у корисливих цілях. Друга пропозиція: враховуючи мою молодість і те, що я вчинив такий злочин уперше, обмежитися звільненням з роботи в органах міліції.

— Ставлю на голосування, — промовив полковник Усманов.

— Постривайте-но, — підвівся Салімджан-ака. — Дайте мені теж сказати. Ми боремось із злочинцями, ми боремося з хуліганами… Робота у нас небезпечна, і ми непогано справляємося з нею. Одначе далеко не завжди і не своєчасно вміємо ми розпізнати брехню і наклеп. Мені здається, в цьому разі теж виявляємо сліпоту й глухоту. В справі Хашимджана Кузиєва я відчуваю впевнену, майстерну руку досвідченого наклепника. Останніми днями я зробив спробу встановити деякі факти, і от що мені пощастило дізнатися. За два роки у вищі інстанції надійшло двадцять скарг на кричущі неподобства в кафе «Сама втіха». Але дивна річ: усі ці двадцять скарг з тих чи інших мотивів визнано необгрунтованими. Тобто, якщо порівняти кожну скаргу трудящих з пострілом, то всі двадцять пострілів виявилися холостими. Надійшла двадцять перша скарга, розібратися в якій було доручено сержантові Хашимджану Кузиєву. Чим усе закінчилося, ви самі знаєте… Тут є частка і моєї вини. Я повинен був знати, що випадок це не рядовий, а послав туди новачка.

Товариші! Я не можу погодитися з жодною пропозицією, а вимагаю спершу розслідувати всі сторони цієї справи і лише тоді виносити певне рішення.