Діти Мардука

Раптом я уявив «таємну вечерю», з якої щойно пішов, до найдрібніших її подробиць. За довгим столом сидять п’ятеро: чотири чоловіки й жінка. На скатертині — пляшка, чарки і злиденна закуска. Переді мною, немов живий, повстав Куценко — високий, з напівсивою бородою і благодушним усміхом; Задорожний — також рослий, з постаттю й лицем чимось схожий на історика Яворницького; мій заступник — невисокий сухорлявий чоловічок з широким, антропологічно схожим на індуське, лицем; Андрушків — значно молодший від усіх, з відкритими для одкровень сірими очима. Спало на думку, що цього разу вони не були, як за звичай, самодостатньою компанією; вони були тільки оточенням Алісії Бамбули, ні — чогось, значно більшого за цю жінку; чогось, що не вміщалося в приміщенні. На мить здалося, що то була не жінка, а справді півонія; і зовсім не з прив’ялими, а свіжими, блискучими від роси, пелюстками. Тільки ця уявна квітка була не біла, а червона, темно-темно червона, майже чорна.

Над ними, під самою стелею, тихо шелестів лопатями вентилятор, немовби не перемішував розпечене за день повітря, а знесилено відганяв від них злих духів.

Офіс знаходився на другому поверсі будинку, що належав історичному музею; його колись спорудили за проектом єгипетського музею в Александрії. Я випросив його — офіс у влади торік і був безмежно щасливий, що бачитиму щодня пам’ятник, могилу й музей «козацького батька». Та як тільки завважив, що будинок має номер вісімнадцять, та ще знаходиться на проспекті Карла Маркса, радість моя вщухла. Великі чорні цифри номера будівлі були прибиті саме у тому місці, де всередині стояло моє крісло. Власне, я спиною торкався проекції того номера на внутрішню сторону стіни. Коли ми, переїхавши з підвалу училища культури, де тулилася наша організація, у це приміщення, почали розставляти меблі, я б міг поставити свій стіл де завгодно, але прилаштував його саме тут. Чи то була випадковість? Я не кажу «навряд чи», я кажу «НІ». То була чиясь воля. Не світла, звісно, і не земна.