Історія пана Зоммера
- Автор: Зюскинд Патрик
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Переводчик: Ірина Фридрих
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Історія пана Зоммера». Краткое содержание книги:
Пропонуємо читачам нову повість Зюскінда, вперше опубліковану 1991 року в Швейцарії.
Це історія дивного та сумного пана Зоммера, розповідь про якого ведеться від імені сусідського хлопчика.
Чудові фантазії! Я втішався ними, прокручуючи в уяві власний похорон щоразу в новій варіації, починаючи врочистим прощанням і закінчуючи поминками, на яких виголошувалися такі похвальні промови, що я сам нарешті розчулився, і коли не схлипнув, то сльози на очах з'явилися напевне. Це був найкращий похорон, який тільки бачили в нашій парафії, про нього згадуватимуть ще не одне десятиліття… Шкода тільки, що сам я не зможу взяти участь у всьому, бо ж лежатиму мертвий. Тут, на жаль, не існувало жодних варіацій: на власному похороні я мусив бути мертвий. Доводилося вибирати — або помста світові, або ж подальше життя у світі. Отже, помста!
Я відхилився від стовбура ялини. Повільно, сантиметр за сантиметром, просувався вперед, правою рукою все ще притримуючись за стовбур, а лівою вчепившись за гілляку, на якій сидів. Настала мить, коли я торкався стовбура самими лише пучками пальців… а потім уже й зовсім не торкався… й сидів без будь-якої опори, вчепившись тільки обома руками за гілляку, сидів вільно, мов птах, а піді мною зяяло провалля. Дуже, дуже остережливо я подивився вниз. Я сидів на висоті трьох фронтонів нашого будинку, а один фронтон мав десять метрів заввишки. Отже, між мною і землею було тридцять метрів. Згідно із законами Галілео Галілея, я мав падати рівно 2,4730986 секунди (якщо не зважати на опір повітря) і впасти на землю з кінцевою швидкістю 87,34 кілометра за годину. (Звичайно, це восьмизначне число я вирахував не тоді, сидячи на гілляці, а значно пізніше, з допомогою кишенькового калькулятора. Та й про закони падіння тільки чув, не маючи точного уявлення про їхнє значення, не кажучи вже про математичні формули. Тоді мої підрахунки обмежувалися приблизними цифрами.)
Я довго дивився вниз. Глибінь приваблювала. Приваблювала дуже навіть спокусливо. Кивала рівномірно: «Іди! Іди!» Тягла, наче невидимими нитками: «Іди! Іди!» І це ж було просто. Зовсім легко. Тільки нахилитися трохи вперед, ледве хитнутись і втратити рівновагу — а решта все відбудеться саме собою… «Іди! Іди!»
Так! Я ж хочу! Просто ніяк не можу вирішити коли! Коли, в яку мить!..
Я вирішив полічити до трьох, як ми це робили, бігаючи наввипередки чи стрибаючи у воду, і на «три» — впасти. Набравши повітря, я почав рахувати: «Один… два…»
І тут ще раз зупинився, бо не знав, падати мені з розплющеними очима чи з заплющеними. Після недовгих роздумів вирішив рахувати, заплющивши очі, і розплющити їх лише перед самою миттю падіння. Отже, знову почав рахувати: «Один… два…»
І тут я щось почув. Звуки долинали з боку дороги, лунке ритмічне постукування: «стук-стук-стук-стук». Удвічі швидше, ніж я рахував, — точнісінько, як метроном панни Функель: «Стук-стук-стук-стук».
Складалося враження, ніби цей звук перекривляє моє рахування. Я розплющив очі — і стукіт припинився. Натомість стало чути дивне вовтузіння, потріскування гілок, важке сапання… І раптом унизу як вродився пан Зоммер, тридцятьма метрами нижче, але точнісінько піді мною, так що, стрибнувши, я вбив би і його. Тому я міцніш обхопив гілляку й принишк.
Пан Зоммер непорушно стояв і сапав. Коли те сапання трохи втихло, він взагалі затамував віддих і покрутив головою в різні боки, прислухаючись. Потім, скулившись, заглянув під кущі, в гайок, повільно, мов індіанець, прокрався навколо дерева, знову виринув на тому самому місці, ще раз прислухавсь і розглянувся навкруги (тільки не вгору!) й, упевнившись, що ніхто його не переслідує й поблизу не видно жодної живої істоти, пан Зоммер швидко стяг із себе солом'яного капелюха, кинув далі герлигу та рюкзака й випростався поміж корінням на голій землі, мов у ліжку. Але він не відпочивав: ледве встиг лягти, як виштовхнув з грудей довге, жаске зітхання, ні, навіть не зітхання, бо в зітханні вчувається полегкість, а то був радше хрипкий стогін, глибокий болісний грудний звук, у якому змішалися розпач і туга за полегкістю.
І знов той самий звук, від якого волосся в мене на голові стало дибки, — благальний стогін тяжкохворого, — і знову ніякої полегкості, жодної краплі спокою, жодної секунди відпочинку. Пан Зоммер підвівся, вхопив рюкзака, нервовими рухами витяг з нього свій бутерброд та пласку бляшану флягу й заходився їсти, жерти, запихати в себе хліб з маслом, боязко озираючись навколо, так наче в лісі на нього чигали вороги, ніби його переслідувало щось страшне, від чого він утік на кілька кроків, але воно ось-ось має з'явитися тут, на цьому місці. Бутерброд блискавично зник, ковток із фляги, і все перетворилося знову на метушливий поспіх і паніку: флягу в рюкзак, рюкзак уже на ходу за спину, тоді за герлигу та капелюха — й похапцем геть, крізь чагарі, шарудіння, потріскування галузок, важке сапання, що віддалялося від дороги. І чимраз тихіше метрономне постукування палиці: «Стук-стук-стук-стук…»