Вітер з Дніпра
- Автор: Донченко Олесь Васильевич
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав України
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Вітер з Дніпра». Краткое содержание книги:
… Дід Галактіон бачив те страховище на власні очі. Воно висунуло чорну голову з води, позіхнуло, ніби ковальський міх, і знову пірнуло в глибину. Про цього загадкового водяника дід розповів хлопцеві, якого усі називали Бициком (а справжнє своє ім'я він і сам забув).
З того часу Бицик і вдень і вночі тільки й думав про невідоме чудовисько. Цілими днями сидів він на березі з величезною вудкою, шепочучи: «Ех, якби ж то впіймати!..» Як саме вдалося це зробити Бицику і що воно було за чудовисько, яких пригод зазнав Бицик та його друзі — винахідник водохода Павлик, колишній боягуз Євгешка, який став справжнім героєм, відважна Олеся та багато інших піонерів з буйнозеленого села понад Дніпром, дізнається читач з цієї веселої й захоплюючої книги.
Ні, дорогі читачі, події наростають такими темпами, що не вистачає часу відволікати вашу увагу. Ви зараз же довідаєтесь, чим скінчився стрибок Олесі й Павлика..
Наталя, Бицик і Єгешка, затамувавши подих, стежили за тим, що відбувається на воді. Перший переляк змінився захопленням, коли піонери побачили, як упевнено й швидко попливла Олеся. Вона пливла просто до гусака, за нею поспішав Павлик. Це була велика несподіванка — городянка пливе, як найкращий плавець!
До Капітана Капітанича Павлик і Олеся наблизились майже водночас. З кручі було видно, як обоє вони почали бити руками, й ногами об воду, щоб прогнати напасника. Незабаром звільнений гусак був у руках відважних плавців. Тоді Бицик зірвався з місця й хутко побіг берегом. Він з'явився на човні, поспішаючи на допомогу товаришам.
Ще десять-п'ятнадцять хвилин, і вони були на березі.
— Я зовсім про човен забув, — бідкався Бицик, — а він же тут недалечко був, я на ньому рибу вудив!
У гусака була трохи пошкоджена нога.
— Великий сом, друзі! — повідомив Павлик. — Я бачив, як він майнув хвостом.
— Ну, я ж… Я ж його… — гарячково зашепотів Бицик. — Невже так і не спіймаю?..
Наталі довелося лікувати дві ноги — гусячу й людську.
— Сідай, Євгене.
Євген слухняно сів.
— Яку ногу звихнув?
— Ось цю… ні, цю…
— Гаразд.
Наталя так сіпнула хлопця за ногу, що він аж гепнувся головою в пісок.
— Ну, як?
— Ой, нічого. Трохи легше.
Євгешка взяв гусака на руки і, удаючи, що й досі шкутильгає, повільно пішов у село.
— Олесю, — захоплено сказав Павлик. — Олесю!
І він далі нічого не сказав. Тільки Наталя додала:
— Та в неї ж батько водолаз! Забули? Всі моря наскрізь пройшов!
Історія з цим стрибанням не минула без наслідків. Вона наштовхнула Олесю на цікаву думку. Незабаром у Млинках не було жодного піонера, який би не знав про водну вишку. Думку збудувати в колгоспі таку вишку для стрибання в воду найпалкіше зустрів Павлик.
— Ой же, як хороше, Олесю, ти придумала! Ви стрибатимете, а я на водоході поблизу їздитиму, рятуватиму втопаючих!
— Ти ще спочатку зроби його! — не втримався Кузька. Та, глянувши на Олесю, замовк.
Одне тільки турбувало хлоп'ят: де дістати будівельного матеріалу? Несподівано в цьому питанні допоміг дід Галактіон;
— Ось що я вам скажу, дітворо. У колгоспі, за хатою правління, лежать добрячі обаполи. І дощок там — сила! Попросіть у Йосипа Максимовича. Він дасть. А мене за пораду на водоході вашому покатаєте…
— Чи ти клепку з голови загубив? — накинулась баба Лизавета. — На водоході! Змалився, їй-право, змалився!
— Бабо, — суворо відповів дід Галактіон. — Я шістдесят років їздив на волах. Дай хоч на старість поїду на машині!
Отже, дві речі цікавили з того часу хлоп'ят, — тільки про них і мови було, — водохід і вишка. Павлик має пожвавити темпи своєї роботи і закінчити водохід, а тим часом треба збудувати вишку. У Павликів винахід ще не всі вірили, у декого з піонерів жив у серці сумнів — нічого не вийде в Павлика, дурниці! Інша річ — вишка! Всі вчитимуться стрибати з неї і, можливо, вивчаться колись на водолазів, як Олесин батько. Кожному хочеться побувати на морському дні.
Одного Євгешку не вабили такі блискучі можливості. По-перше, стрибати страшно, по-друге, бути водолазом страшно; по-третє, хай стрибає той, хто дурніший, а він, Євгешка, принципово проти вишки.
Тим часом, коли Павлик збільшив темпи і вчетверте переробляв водохід і коли обирали делегацію до голови колгоспу, щоб він дав будівельного матеріалу, тим часом Кузька наполегливо, вперто намагався викрити хулігана. Хто вдарив Олесю каменем і відняв у неї хустину з пряниками?
Двічі бігав Кузька в ліс, обшукував мало не кожний кущ, на кожній стежці приглядався до слідів, підбирав недокурки, папірці… І, нарешті, знайшов дещо надзвичайно цікаве.
Того ж дня Кузька прибіг просто до Євгешки.
— Хулігана знайшов!
— Де? Де ж він? — спитав, трохи полотніючи, Євгешка.
Кузька урочисто витяг із пазухи старий дірявий черевик.
— Ось він, хуліган! Зараз усе тобі розповім.
І доки він розповідатиме Євгешці, я розкажу вам, як піонерська делегація ходила до голови колгоспу і що з того вийшло. Але перед цим невеличкий ліричний вступ. Коли хто не любить лірики, може пропустити це місце і читати рядків на двадцять нижче.
Голова колгоспу Йосип Максимович Макота стояв серед поля. А навколо хвилювався пшеничний океан. І не було в тому океані ані синіх волошок, ані осоту, бо |, не буває цієї капості у прополотій пшениці. З поля видно, як виблискує внизу синім лезом Дніпро, а за Дніпром майорять лілові ліси і жовті піщані коси. І не співали над хлібами дзвінкоголосі жайворонки, бо вони співають ранньою весною. Але натомість стрілами шугали ластівки і взагалі було прекрасно, навіть без жайворонків.