Химери Дикого поля
- Автор: Івченко Владислав
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-7846-5,978-966-14-8057-4
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Химери Дикого поля». Краткое содержание книги:
– Ні. А навіщо вони вам? – підозріло спитав Бар-Кончалаба.
– Вони викрали одного хлопця. Нам треба його повернути, – чесно пояснила Понамка.
– Все, можете з ним попрощатися. Ніхто не повертався звідти, – запевнив Бар-Кончалаба.
– Ну, це ще подивимося! – Понамка не любила здаватися.
– Вони не відпускають чужих, – наполягав Бар-Кончалаба.
– А якщо я запропоную обміняти нашого хлопця на одного з них?
– Кого з них? – здивувався Бар-Кончалаба.
– Ну, на цих, з оселедцями. Наступного разу я нападу на них і візьму у полон одного чи кількох. Буду вимагати, щоб вони повернули хлопця, а я тоді вже віддам їм полонених.
– Ні, – Бар-Кончалаба рішуче закрутив головою. – Так не вийде. Для паничів страшенна ганьба потрапити у полон. Навіть якщо вам вдасться захопити хоч одного панича живим, ніхто не дасть за нього і копійки, бо паничам не потрібен воїн, якого можна полонити. Вони на нього і кінський кізяк не обміняють.
Бар-Кончалаба говорив переконливо, не вірити йому причин не було.
– А дороги суходолом туди точно немає? Може, стежка якась? – не здавалася Понамка.
– Ні, бо чому тоді паничі лише на кораблі дістаються сюди? – розвів руками Бар-Кончалаба.
Понамка замислилася. Тоді у розмову вступив я, не дарма ж ми заплатили цьому хлопцю.
– А чому одні з оселедцями, а інші голомозі? Перші з шаблями, а другі – з кинджалами? – поцікавився я.
– З оселедцями і шаблями – то самі паничі, а з поголеними головами і кинджалами – їх слуги. Є ще раби, яким заборонено голитися і брати до рук зброю.
– То раби сидять на веслах? – здогадався я.
– А ви що, бачили корабель паничів? – Бар-Кончалаба аж підхопився.
– Слухай, а якщо повітрям? – несподівано спитала Понамка.
– Чим? – ми з Бар-Кончалабою перепитали хором.
– Повітрям! У мене є знайомий, у нього – літак. Якщо полетіти до цих, як їх…? – спитала Понамка.
– Паничів, – підказав Бар-Кончалаба.
– Паничів. Суходолом не пройдеш, річкою – заплутано, але повітрям то можна!
– Ніхто не погодиться туди летіти! – скривився Бар-Кончалаба.
– А зараз спитаємо! – Понамка почала набирати номер. Ми дивилися на неї, як на рулетку у казино. Виграємо чи програємо? – Алло, Ігорьок, привіт, це Понамка. Слухай, а ти літаєш зараз? Та треба злітати в одне місце. Розумію, що грошей коштує. Як далеко летіти? Зараз спитаю, – Понамка подивилася на Бар-Кончалабу. – Скільки туди летіти?
– Та десь кілометрів двісті, не більше.
– Двісті кілометрів туди і двісті назад. Так, без посадки, просто дещо подивитися. Так, я розумію, що рахунок на тисячі. Гроші є, не хвилюйся. Коли можемо летіти? Завтра? Чудово! Так, купуй пальне, завтра вранці будемо у тебе! Звісно, з готівкою! Бай! – Понамка радісно подивилася на нас. – Ось бачите, а ви боялися, що не полетять! Полетять!
– Слухайте, а візьміть мене! – зненацька попросив письменник.
– Тебе? – Понамка посміхнулася, я відчув, що зараз погодиться, бо добра душа, то втрутився.
– Це коштуватиме грошей, – сказав серйозно. – Польоти – справа дорога.
– Добре. Скільки? Сто, двісті гривень? – спитав Бар-Кончалаба. Понамка закрутила головою в тому сенсі, що і так візьмемо, а я зареготав.
– Гривень? Та за двісті гривень тебе тільки в салон пустять посидіти! – поважно сказав я.
Я планував торгуватися, вичавити з нього хоча б сто баксів, але цей Бар-Кончалаба несподівано запропонував нам назвати суму.
– Половину вартості польоту. Це десь тисячі чотири гривень, – сказав я.
– А звідки ти знаєш, яка буде вартість? – не повірив Бар-Кончалаба.
– Бо я останні три роки сиджу на авіасимуляторах і знаю витрати пального по всіх літаках. У «Ан-2» витрата пального – літр на кілометр.
– Чому так багато? – скривився письменник.
– Бо «Ан-2» – старий літак, жере, як не в себе. Нам потрібно двісті літрів туди, двісті – назад, ще хоча б сотня літрів запасу. Півтонни це п’ять тисяч. А ще оренда літака, – пояснив я економіку.
– Добре, я згоден, – несподівано сказав Бар-Кончалаба. Навіть торгуватися не став!
– Гроші вперед, – я був суворий.
Він віддав сотні, які отримав від нас. І ще кілька зверху.
– Цього замало, – я розвів руками, мовляв, тільки вся сума вирішить справу.
– Решта в мене вдома. Ви ж на машині? Давайте заїдемо, я візьму гроші, речі і поїдемо. Добре?
– Добре, тільки я мушу пообідати, – сказала Понамка, якій, здається, сподобалося, як я відбив половину дороги.
– Тільки не тут. Занадто вбоге меню, – покрутив носом я.
– Чого? Сандвічі, горішки, чіпси! – Понамка любила нездорову їжу.
– Це отрута! Треба знайти нормальний заклад, – наполягав я.