Щоденник злодія

Через цю колючу рослину Севени[xiii] я беру участь у кримінальних авантурах Ваше. Нарешті, завдяки тому, що я ношу його ім'я,[xiv] мені близький рослинний світ. Я можу без розчулення споглядати квіти — це моя родина. Якщо через них я повертаюся у нижчі царини, то хотів би опуститися до деревоподібної папороті, до її боліт і водоростей — я не перестаю віддалятися від людей.[xv]

На планеті Уран, мабуть, атмосфера була така важка, що папороть стала повзучою; звірі плазують, приплющені тиском газу. Із цими упослідженими, що одвічно плазують на череві, я хочу поєднатися. Якщо метемпсихоз подарує мені нове житло, то я шукатиму цю прокляту планету, я обожнюватиму її разом із невільниками свого виду. Поміж страхітливих рептилій я переслідуватиму вічну, мерзенну смерть, у мороці, де листя зчорніле, а болотяна вода густа і холодна. Сон мене полишить. Але, стаючи все мудрішим і мудрішим, я пізнаю гидомирне братство крокодилів, що вишкіряються.

Я вирішив стати злодієм не в якийсь там певний період свого життя. Моя лінь і мрійливість привели мене до виправної колонії Меттре, де я мав залишатися до «двадцяти одного» року, але втік звідти й завербувався на п'ять років, щоб здобути премію добровольця. Через кілька днів я дезертирував, прихопивши валізи чорношкірих офіцерів.

Якийсь час я жив із крадіжок, але проституція більше лестила моїй безтурботності. Мені було двадцять років. Отже, я пізнав армію, ще до Іспанії. Гідність, якої надає однострій, відмежування від світу, яке він накладає, і, власне, ремесло солдата додали мені певного спокою — хоча армія перебуває обіч суспільства, — і певності в собі. Моє існування, зазвичай упосліджене з самого малку, на кілька місяців було підсолоджене. Я нарешті дізнався, яка то втіха бути прийнятим людьми. Моє злиденне життя в Іспанії скидалося на деградацію, падіння мішма із соромом. Я став покидьком. Не те щоб під час перебування у війську я був бездоганним солдатом, звиклим керуватися суворими приписами чесноти, які творять касти (педерастії було задосить, щоб осуджувати мене), у моїй душі й досі тривала потаємна робота, яка вихлюпнулася назовні. Можливо, саме моральна стійкість — якої я прагну — змушує мене захоплюватися зрадниками і любити їх. Схильність до самотності була ознакою моїх гордощів, а гордощі — виявом моєї сили, її застосуванням і доказом цієї сили. Я мусив розірвати найміцніші пута у світі: пута любови. Якої ж треба любови, щоб я зачерпнув з неї достатньо снаги, аби її зруйнувати! Саме у війську мені довелося вперше (принаймні, так я думаю) бути свідком відчаю однієї з моїх жертв. Грабунок солдатів прирівнювався до зради, оскільки я розривав пута любови, що пов'язували мене з обікраденим солдатом.