Друзі зі змієносця
- Автор: Бабула Владимир
- Серия: Сигнали з всесвiту #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Аргонавти Всесвіту
- Переводчик: Віталій Геник
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Друзі зі змієносця». Краткое содержание книги:
...Уся Сонячна система вражена приголомшливою звісткою. Не встигла повернутися додому експедиція до тризір’я Центавра, як у навколосонячному просторі помічено невідомий об’єкт штучного походження, що тримає курс на Землю. Люди навіть не здогадуються, який сюрприз їх очікує.
Українською мовою публікується вперше.
Веслування невдовзі так мене виснажило, що довелося частіше зупинятися біля острівців і набиратися нових сил.
Під вечір знявся сильний вітер. Він підхопив мене й швидко погнав уперед, на щастя, в напрямку материка. Човен хвацько стрибав по хвилях, а я - більше льотчик, аніж плавець, - щосили утримував його в рівновазі.
Море почало поволі збурюватися. Одна з хвиль винесла мене до берега великого острова, кинувши на м’яку подушку водоростей. Я мерщій зістрибнув на тверду землю й відтягнув човен подалі від прибою, аби нас не змила нова хвиля. Мені тоді просто пощастило, та зате я отримав дивну компанію. Поміж скельних стрімчаків посеред острова тіснилися потворні звірі найдивовижніших форм і розмірів. Не було ніякісінького бажання познайомитися з цією компанією ближче, але зростаючі шалені хвилі загнали мене аж до самих скель.
Виволікши човен на найвищу кручу, я почав приготування на випадок найгіршої скрути. Гумовий плавзасіб був улаштований вельми дотепно. У відділенні для пасажирів він мав водонепроникну брезентову перегородку з герметичним замком, яка зазвичай лежала на боках і на дні човна, але в разі потреби могла перетворитися на закапелок чи сховок для вантажу. Досі там зберігалися лише припаси, міх із водою й приймач із передавачем. Зараз же я заліз туди й сам. Усі предмети прив’язав до тіла, щоби не поранили мене при поштовхах, а перегородку над собою засунув.
Звірившись на долю, я чекав, що буде далі.
Очікування не було довгим. Почувся оглушливий гуркіт, і я відчув, що стрімко злітаю увись. Але марно чекав миті, коли впаду. Здалося, що човен вільно ширяє в повітрі. Я напружував слух, але крім рокоту не чув нічого.
Врешті гуркіт дещо стих, і знизу почулося шипіння й булькання води.
«Здається, човен несе на гребені гігантська хвиля», - подумав я й згорнувся клубком, щоби хоч трохи вберегтися від очікуваного удару.
Кожна хвилина здавалася вічністю...
Щось піді мною затріщало.
Зараз. Зараз.
Удар!..
Я втратив свідомість.
Опритомнівши, найперше обмацав собі руки й ноги. Ой леле! Ліва нога була зламана. Я лежав у густій траві під диким сплетінням покручених гілок.
Мій човен! - вигукнув розпачливо.
Знемагаючи від нестерпного болю, я повзав околицями, оглядаючи траву й гущавину над собою. Наслідки огляду були скромні, але втішні. У траві знайшлися лише дві консерви, та це означало, що човен десь недалеко. Мабуть, від удару він розірвався й разом із майном впав униз.
Найперше треба оглянути ногу, - сказав я сам собі і з великим зусиллям сів.
Зціпивши зуби, обмацав гомілку, поки не знайшов перелом. Удар припав на кістку, що зламалася якраз посередині. Я вирівняв її й повернув у попереднє положення. Відтак обгорнув ногу широким м’яким листям і прив’язав до неї ліанами суху рівну палицю. Це було не так просто, як я оце розповідаю, хлопче. Перш ніж закінчити операцію, я кілька разів утрачав свідомість від болю. Але тепер уже неважливо. Ногу сяк-так удалося впорядкувати, і це найголовніше.
Оговтавшись і трохи відпочивши, я знову рушив на розшуки бляшанок. Милиці змайстрував собі з двох гілок із розгалуженнями на кінцях.
Поступово знайшлися майже всі консерви і книги та передавач із приймачем. Човен залишався висіти десь у верховітті, але про лазіння по деревах годі було й думати.
Я позначив дерево, під яким упав, порожньою бляшанкою й попрямував до моря, що шуміло неподалік.
Водна гладінь знову заспокоїлася, мов і не було нічого. На обрії димів і палахкотів діючий вулкан. Можливо, то був якраз острів, з якого я врятувався на човні...
Вздовж узбережжя тягнулася вдалину широка піщана смуга. Поки сягало око, на материку не було жодних високих гір.
Найбільше жовте сонце хилилося до обрію. Наближалася ніч - а я й досі не знав, де і як переночую. Якби міг вилізти на дерево, то зняв би човен і перетворив на примітивний намет. Або перечекав би ніч у сплетінні гілок. На землі спати було страшно через небезпеку нападу якогось ящера чи невідомого кровожерного звіра. Змій я досі не помітив, але не виключено, що вони також ховалися десь у траві.
Залишалося одне: вигребти яму, як це робили первісні люди, й прикрити її сухими стовбурами дерев, повалених чи викорчуваних бурею.
Легко сказати - викопати підземну схованку! Але чим, коли немає потрібних інструментів, та ще й волочиш за собою зламану ногу?!
Дошкутильгавши до узлісся, я сів на землю й спробував спочатку випорпати яму руками. Робота просувалася важко, глина була наскрізь проросла довгим твердим корінням. Після тривалих зусиль я облишив цю затію й безпорадно споглядав багряний захід сонця. До того ж при погляді на море стало зрозуміло, як нерозумно я вчинив, наставившись улаштувати сховок у місці, яке могла ще цієї-таки ночі затопити вода.