Крістіна

Арні перевів усе, що мав, у готівку.

— Тримай, — простягнув він мені десятку.

— Ні, — відповів я. — Залиш собі. Поки доведеш до пуття той брухт, тобі кожен цент буде потрібен.

— Бери, — наполягав він. — Я свої борги віддаю.

— Ні, серйозно. Не треба.

— Візьми, — він невблаганно простягав купюру.

Я взяв її. Але змусив його забрати той зайвий долар. Тепер уже він відмовлявся брати гроші.

Дорогою через усе місто до типового будинку Лебея Арні рознервувався не на жарт: занадто гучно увімкнув радіо, вистукував рифи бугі спочатку на стегнах, потім на приладовій дошці. На радіохвилях з’явився гурт «Форинер» і заспівав пісню «Брудний білий хлопчисько»[16].

— Історія мого життя, пацан, — сказав я, і Арні сміявся надто гучно й довго.

Поводився він як чоловік, що жде, коли його дружина народить. І нарешті до мене дійшло — він боїться, що хтось перехопив у нього машину, і Лебей її продав.

— Арні, — сказав я, — не кіпішуй. Вона там, на місці.

— Я спокійний, я спокійний, — і він мені всміхнувся, широкою, осяйною, фальшивою усмішкою. На обличчі того дня в нього був більший кошмар, ніж я будь-коли бачив, і мені подумалося (вже не вперше і не востаннє), як воно, бути Арні Каннінґемом, застряглим у пастці того гнійного обличчя, секунда за секундою, і хвилина за хвилиною, і…

— Ну то перестань сіпатися. А то надзюриш у штани лимонаду ще до того, як ми туди доїдемо.

— Не надзюрю, — і він знову вистукав швидкий нервовий риф на приладовій дошці, просто щоб показати мені, який він не знервований. «Брудний білий хлопчисько» гурту «Форинер» закінчився, і почалася композиція «Герої музичного автомата»[17] того самого гурту. То був вечір п’ятниці, і на радіо «FM-104» почався «Вікенд вуличних вечірок». Коли я згадую той рік, свій випускний рік у школі, то мені здається, що я міг би виміряти його блоками рок-музики… і сновидного наростання відчуття жаху.

— То що в ній таке? — спитав я. — Можеш сказати, що такого є в тій машині?

Арні довго сидів і дивився на Лібертівілль-авеню, не промовивши ні слова, а потім одним рвучким рухом вимкнув радіо, увірвавши політ «Форинера».

— Я точно не знаю, — урешті почав він. — Може, це тому, що вперше, відколи мені виповнилося одинадцять і в мене почали лізти прищі, я побачив щось бридкіше за мене самого. Ти це хочеш від мене почути? Це дозволить тобі вписати мене в охайну маленьку категорію?