Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
- Автор: Кошута Владимир Алексеевич, Підпалий Валерій
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #84
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84». Краткое содержание книги:
— Просіть.
Полковник Первенцев, з прекрасною виправкою, коротко вклонився і клацнув каблуками з острогами. Митрополит величним жестом показав офіцерові на крісло. Первенцев подякував кивком і сів навпроти владики. Після невеликої паузи полковник сказав:
— Його превосходительству генералу Брусилову стало відомо, ваше преосвященство, що ваші пастирі розпалюють ненависть до російської армії, розпускають панічні чутки.
Митрополит Андрій незворушно слухав представника російської армії.
— І найприкріше: командуючого сповістили про випадок нападу на російських солдатів і офіцерів.
— Прошу запевнити його превосходительство, — з поштивою інтонацією промовив владика, — що особисто я з любов’ю ставлюсь до російського народу, рідного нам по духу і крові.
Первенцев різко піднявся і сухо відчеканив:
— Від імені генерала Брусилова я уповноважений зробити демарш. Незважаючи на неодноразові попередження, ви, ваша екселенціє, вважали за можливе оголосити з амвону Успенської церкви анафему, що спричинило до зіткнення з козачим роз’їздом.
Митрополит Андрій холодно, пильно дивився на полковника.
— Щоб уникнути провокацій надалі, — знову заговорив Первенцев, — генерал Брусилов змушений вислати вас за межі Західної України.
Парадними сходами собору святого Юра повільно спускались митрополит Андрій і полковник Первенцев. За ними довгою темною чередою тяглися священнослужителі. Сумно бамкав дзвін.
Полковник провів владику до автомобіля, біля якого, виструнчившись, завмер козачий караул, і відступив убік.
Його преосвященство ревно перехрестився на скульптури святих у нішах собору і, прощаючись, смиренно вклонився священнослужителям. Члени капітулу і ченці скорботно схилились аж до землі.
Унтер-офіцер відчинив дверцята і виструнчився, брязнувши острогами.
Владика відкинувся на задньому сидінні, і автомобіль, коротко просигналивши, виїхав з брами.
Йосип Гродський, освітлюючи підземелля ліхтарем, провів Романа похмурим лабіринтом, по якому незадовго до цього секретар владики пройшов з ченцями.
— Недруги вислали до Росії нашого отця і благодійника. Перед від’їздом владика розпорядився відносно вас.
Хорунжий був одягнений у чорну просту сутану, підперезану мотузком.
Отець Йосип відсунув важкий засув, вони зайшли до похоронного залу, заставленого мармуровими гробницями. Гродський підняв ліхтар над склепом, в якому було влаштовано криївку.
— Цей склеп, хорунжий, — підкреслено значуще сказав він, — ви мусите оберігати, навіть якщо вашій душі загрожуватиме вічне прокляття!
У вітальні при свічках Стефа тихо перебирала клавіші піаніно. Мелодія “Аве, Марія” Шуберта, немов озвучена тиша, заполонила особняк.
За дверима з візерунчастою шибкою з’явився Орест. Важко спираючись на ціпок, нечутно зайшов до вітальні. Дівчина, відчувши його погляд, обернулась і, граючи далі, лагідно всміхнулася братові.
Відклавши ціпок, Орест сів поруч з сестрою. Вони грали в чотири руки, і чарівна музика супроводжувала їхній сумний діалог:
— Від Романа вже місяць нічого не чути, — зронив брат.
— Місяць… і два дні, — викрила свій стан сестра.
— Там, у полоні, з якого ми чудом вирвались, він думав про тебе, Стефо.
— Я була б щаслива, якби з ним нічого не трапилося, — з несподіваною пристрастю вирвалось у неї. — Оресте, любий…
— Чому ж ви не освідчились того ранку?
— Я боялась ослабити його волю.
— Ніколи не бачив, як ти плачеш. Виходить, любиш… — розчулено сказав Орест. — Файно, сестричко… Файно!
Вони грали в чотири руки, і чарівна мелодія супроводжувала їхній сумний діалог.
Служка розгорнув клуночок з їжею, лякливо перехрестився на похмурі надгробки в похоронному залі. Роман мовчки їв, втупившись у ліхтар. У примарному світлі було видно, як змарнів юнак, як сльозились його очі…
Підсунувши до хорунжого глечик, служка прошепотів з присвистом:
— Митрополита в Суздальському монастирі ув’язнили. Брат Йосип звістку отримав…
Почувши зловісне відлуння свого голосу під склепінням підземелля, він заговорив ще тихіше:
— Кажуть, десь козакам доброго чосу дали. А ще я чув…
— Чув! Щось! Десь!.. Бовдур! — скипів хорунжий. — Передай братові Йосипу: нехай надішле мені газети, поки я геть не осліп у цій… могилі!
Служка метушливо заткнув сутану за пояс, виставив перед собою світильник і заквапився до виходу. Трохи прочинивши залізні двері, він на мить заціпенів.