Орієнталізм
- Автор: Саид Эдвард Вади
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Основи
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Орієнталізм». Краткое содержание книги:
Це відчуття переваги має бути почасти предметом будь-якого опису орієнталізму, присутнє воно й у цьому дослідженні. Навіть сама назва «орієнталізм» свідчить
про поважний, можливо, навіть важкий стиль самовпевненого експерта; коли я
застосовую її до сучасних американських соціологів (а що вони себе
орієнталістами не називають, то моє вживання цього слова видається недоречним), я роблю це, аби привернути увагу до того факту, що експерти з проблем Близького
Сходу досі схильні будувати свої теорії на тих рештках інтелектуальних підвалин
орієнталізму, які він заклав у Європі дев’ятнадцятого сторіччя.
Немає нічого надприродного чи вродженого в проблемі
інтелектуальної переваги. Це відчуття формується, розповсюджується, розсіюється; воно інструментальне, воно переконливе; воно має статус, воно встановлює
канони смаку та цінностей; воно фактично невіддільне від певних ідей, які воно
врочисто проголошує істинними, та від традицій, сприйняттів і суджень, які воно
формує, передає, відтворює. Це відчуття переваги можна, а фактично треба, проаналізувати передусім. Усі ці ознаки відчуття інтелектуальної переваги
застосовані до орієнталізму, й у цьому дослідженні я значною мірою намагаюся
описати як загальне історичне відчуття переваги, притаманне орієнталізмові в
цілому, так і подібні відчуття окремих персональних авторитетів орієнталізму.
Принциповий методологічний прийом, яким я тут
користуюся для дослідження відчуття переваги, можна назвати методом стратегічного
розташування, що являє собою спосіб опису авторської позиції в тексті, де
викладено орієнтальний матеріал, про який він пише, і стратегічного
впорядкування — такого собі аналізу відношень між текстами, тобто вивчення
способу, в який групи текстів, види текстів, навіть текстуальні жанри набирають
маси, щільності та референційної сили, спочатку у відношеннях між собою, а
потім і в масштабах усієї культури. Я застосовую поняття стратегії просто щоб
ідентифікувати проблему, на яку наштовхувався кожен автор із тих, які писали
про Схід: як за неї вхопитися, як {35} до неї наблизитися, як не розгубитися
й не відступити перед її величчю, її масштабами, її страхітливим обсягом.
Кожен, хто пише про Схід, повинен помістити себе віч-на-віч зі Сходом; у
перекладі на мову тексту таке розташування включає в себе вид наративного
голосу, який він обирає, тип структури, яку він будує, види образів, тем, мотивів, які повторюються в його тексті, — і все це додається до обміркованих
засобів звертання до читача, що містять у собі Схід, а в кінцевому підсумку
репрезентують його або говорять на його користь. Проте нічого такого в теорії
не відбувається. Кожен автор, який пише про Схід (і це стосується навіть
Гомера), неодмінно знаходить певний орієнтальний прецедент, певне попереднє
знання про Схід, на яке він посилається і від якого відштовхується. Крім того, кожна праця про Схід сполучається з іншими працями, з публікою, з
інституціями, із самим Сходом. Отже, сукупність відношень між працями, публікою
і деякими окремими аспектами Сходу становить утворення, яке можна аналізувати, — наприклад, утворення з філологічних студій, з антологій уривків із творів
східної літератури, з подорожніх нотаток, з орієнтальних фантазій, — і
присутність якого в часі, в дискурсі, в інституціях (школах, бібліотеках, закордонних представництвах) надає йому переконливості й відчуття переваги.
Звичайно ж, я сподіваюся, що моя зацікавленість
відчуттям переваги не виллється в аналіз чогось захованого в самому
орієнталістському тексті, а радше в аналіз поверхні цього тексту, його
зовнішнього становища стосовно того, що він описує. Я не думаю, що цю ідею
можна перенаголосити. Орієнталізм виходить із передумови зовнішнього становища, тобто з того факту, що орієнталіст, поет або вчений примушує Схід заговорити, описує Схід, розкриває його таємниці, роблячи їх зрозумілими для Заходу. Сам
Схід цікавить його лише остільки, оскільки він є першопричиною того, про що він
говорить. Те, що він говорить і пише, сам факт того, що це говориться й
пишеться, має вказувати на те, що орієнталіст перебуває поза Сходом, незалежно
від того, чи ми розглядаємо його як екзистенціальний чи як моральний факт.
Принциповим наслідком такого зовнішнього становища є, звичайно, репрезентація: ще від тієї давнини, {36} коли Есхіл створив свою п’єсу «Перси», Схід
трансформується, перетворюючись із чогось далекого, незнаного й загрозливого в