Демони Ленінграда

-- Чудова дедукція. Гідне поваги те, як ви відкинули будь-який містицизм. Вражаюче! – кинув Кутєпов ущипливо.

Його очі блимнули в напівтемряві, немов у тигра на полюванні.

-- Мене так виховали, -- відповів я обережно. – Комсомол, потім партія…

-- Разумовський – скоріше дворянська фамілія?

-- Це фамілія пастушка, якого цариця затягнула в ліжко і віддячилася кількома титулами, -- вицідив я, крізь стиснені зуби. – Зрештою, на світі багато Разумовських.

-- Звичайно, маєте рацію, -- ввічливо притакнув енкаведист. – Повертаючись до справи, в мене є дещо для вас, ми знайшли це в квартирі підозрюваної. – Він простягнув невелику, оправлену в червону шкіру книжку. – Здається, її підкинули недавно, так твердить Бахалова, а так, як ми не знайшли на сторінках її відбитків пальців, можна припустити, вона каже правду.

Я ледь стримався, щоб не схопити Кутєпова за горло. Він дав мені книжечку тільки тепер, коли Бахалова була вже мертвою, вбитою за моєї згоди, в присутності трьох свідків з НКВД. Браво, товаришу Разумовський! Ви проявили свій видатний інтелект і професіоналізм… Залишалося тільки сподіватися, що жінка дійсно нічого не знала про переданий їй текст. Всю решту дороги я мовчав – волів не відзиватися, конфронтація з НКВД не виправила б ситуації, хоча вираз обличчя задоволеного з себе чекіста діяв мені на нерви. Я попрощався з Кутєповим біля будинку на Марата, де він пересів у свою машину, і проінструктувавши водія, пішов нагору. Хлопці привітали мене гарячим чаєм і стаканчиком горілки. Я випив одне і друге, закусив квашеним огірочком, який вони вичарували невідомо звідки, після цього відправивши геть всіх крім Рюміна, переглянув записник за столом. Всупереч моїм очікуванням, в ньому не було жодних інструкцій чи заклять, не описувалося блюзнірських церемоній. Написана туманною, малозрозумілою мовою, в ній йшлося про “втрату душі”, з посиланням чи то на доктрину гностиків, чи то на окультні теорії. Я не знайшов жодної згадки про культ канібалів.

-- Що скажеш? – запитав я, протягнувши книжечку Сашкові.

Він обережно відкрив її, понюхав – вона пахнула, як свіжа газета – і буркнувши щось під носом, заглибився в книжку. Побачивши, що читання займе трохи часу, я дістав з шафи бляшанку зі свининою, кількома рухами ножа відкрив її, та вигорнув вміст на тарілку. Це відразу відірвало Сашка від написаного, він зиркнув на мене з тривогою в очах – наше становище вимагало суворої економії продуктів, а це не так просто серед постійно голодних людей, порушення правил, перевищення денної норми призводило до примусового голодування. При таких морозах його можна було й не пережити.