Саламандра (збірник)
- Автор: Грабинский Стефан
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7926-8
- Переводчик: Я. Королюк
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Саламандра (збірник)». Краткое содержание книги:
Життя його було коротке і повне смутку. Завше в чорному вбранні, з блідим, аж прозорим обличчям, з якого були наче виссані всі барви, він, здавалося, дивився своїми голубими очима з якогось іншого світу: сухоти, ця фатальна хвороба для європейських письменників початку століття, не обминула і Стефана. Звичайно, цей факт наклав свій відбиток на все, що він написав, – моторошні твори письменника впливають на читача передусім своїм настроєм, недарма його називали «польським По» та «польським Лавкрафтом».
Творчість Стефана Грабинського дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Будучи представником глибокої провінції, він створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів із-поза Галичини». Однак на початку ХХІ сторіччя читачі знову зацікавилися творами С. Грабинського.
До цієї книжки вибраного увійшли оповідання зі збірок «Демон руху» (1919), «Шалений подорожній» (1920), «Несамовита оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922) та повість «Саламандра».
Протягом дня поїзди йшли регулярно, і все було гаразд. Але, коли вдарила сьома година вечора, обізвалися знову тривожні сигнали в тому ж, що і вчора, порядку: спочатку сигнал «відчепилися вагони», потім наказ «усі потяги затримати», нарешті команда «прислати локомотив з аварійниками» – і розпачливий крик із проханням допомоги: «надіслати машину з аварійниками і лікарем». Характерним було поступове підсилення у підборі знаків, з яких кожен наступний свідчив, що небезпека зростає. Сигнали доповнювали один одного, створюючи розірваний паузами ланцюг, що являв собою розповідь про катастрофу.
Проте все це виглядало, як знущання чи дурний жарт.
Начальник шаленів, персонал поводився по-різному: одні сприймали історію з гумором і сміялися зі знавіснілих дзвіночків, інші забобонно хрестилися. Стрілочник Здун упівголоса твердив, що у сигнальному стовпі сидить диявол і торкає дзвінок, аби дошкулити людям.
У кожному разі ніхто тих знаків не сприймав серйозно, і на станції не вживалося відповідних заходів. Сигнали тривоги звучали з перервами аж до ранку, і лиш коли на сході з’явилася блідо-рожева смужка, дзвіночки заспокоїлися.
Нарешті, після безсонної ночі, близько десятої ранку дочекався начальник прибуття комісії. Приїхав з Остої ясновельможний головний інспектор Турнер, високий худорлявий пан зі злосливо змруженими очицями, а з ним – цілий штаб чиновників. Розпочалося слідство.
Панове «згори» мали вже свій погляд на справу. Сигнали, на думку пана головного інспектора, походили з будки котрогось із шляхових обхідників на лінії Діброва – Ґлашів. Йшлося лише про те, з котрої. Згідно зі штатом, було на тій дистанції вісім будників, із яких шість не мали у себе сигнальних апаратів. Підозра впала, отже, на двох інших. Інспектор постановив допитати обох на місці.
Після ситого обіду в пана начальника о дванадцятій дня з Діброви вирушив спеціальний потяг зі слідчою комісією. Після півгодинної їзди панове вийшли перед будкою шляхового обхідника Дзівоти. Був це один із запідозрених.
Бідному чоловікові, переляканому нашестям неочікуваних гостей, мало не одібрало мову, і на запитання він відповідав так, ніби щойно прокинувся з глибокого сну. Після майже годинного допиту комісія дійшла переконання, що Дзівота зовсім не винен і про сигнали не має ніякого уявлення.
Тож, аби не гаяти часу, пан головний інспектор дав йому спокій, наказавши своїм людям їхати до восьмого будника, на якому тепер зосередилася його слідча увага.
Через сорок хвилин вони опинилися на місці. Назустріч не вибіг ніхто. Це всіх спантеличило. Пост виглядав, наче вимерлий: жодної ознаки життя на обійсті, жодного сліду живої істоти навколо.
По стрімких, затиснутих між двома поручнями, сходах зійшли вони на горбок, де стояла хатка будника Язьви. Біля дверей зустріли їх незліченні рої мух – злих, кусючих, дзумливих, ніби обізлених на зайд, вони сідали на руки, на очі, на обличчя.
Постукали до дверей. Зсередини ніхто не відповідав. Один із залізничників натиснув на клямку – двері були зачинені.
– Пане Тузяк, – кинув Помян станційному слюсареві, – підважте їх.
– Хвильку, пане начальнику.
Заскреготіло залізо, замок хряснув і піддався.
Інспектор штовхнув двері й увійшов досередини. Але у ту ж хвилю вискочив назад на подвір’я і приклав хустинку до носа. З приміщення вдарив жахливий сморід. Один з чиновників наважився переступити поріг і зазирнув углиб.
За столом під вікном сидів будник – з головою, похиленою на груди, і правою рукою, опертою пальцями на кнопки сигнального апарата.
Службовець наблизився до столу і, поблідлий, обернувся до виходу.
Короткий погляд, кинутий на руку обхідника, переконав його, що не пальці тримали кнопку, а три голі, позбавлені м’яса фаланги.
Тієї ж миті людина біля столу захиталася і, наче колода, впала на землю – усі впізнали труп Язьви у стані цілковитого розкладу.
Присутній тут лікар підтвердив смерть, яка сталася принаймні десять днів тому. Складено було протокол, і тіло поховали на місці, відмовляючись від розтину з причини сильного зіпсуття.
Причини смерті не було знайдено. Селяни із сусідніх сіл, коли їх питали про це, не могли дати жодних пояснень, окрім того, що вже віддавна Язьви не бачили. Через дві години комісія повернулася до Остої.
Начальник Домброви мав у ту й наступні ночі сон спокійний і не розтривожений сигналами. Але через тиждень сталася на лінії Домброва – Ґлашів жахлива катастрофа. Вагони, що відчепилися від товарняка, налетіли на швидкий потяг, який ішов услід за ним, і розтрощили його дощенту.