Шалена

Не скажу, що від того багато користі. Навіть хайку для мене задовгі – цілих три рядки. Мені подобається поезія Езри Паунда; у вірші «На станції метро» лише два рядки. В ідеалі досить було б і одного. Або жодного. Тиші.

Я копирсаюся в купі старого одягу в дірявому пакеті й знаходжу сукню, яку не носила з жовтня 2007 року, – обтислу сукню кольору фуксії а-ля Кеті Перрі. Бет купила дві однакові для вечірки, тож ми виглядали наче близнюки Крей[34] чи ті дві моторошні дівчинки із «Cяйва»[35]. Чи влізу я в неї? Я роздягаюся догола й дивлюся на своє відображення у дзеркалі в повний зріст. Я моцарелла-ді-буфала. Я здригаюся від думки про те, що мені доведеться роздягатися в присутності Амброджо. Натягнувши сукню через голову, я смикаю блискавку. Зубчики чіпляються за мою шкіру. Сукня замала. Я кидаю її на підлогу й стрибаю по ній босоніж. Напевне, сіла після прання. Хоча я її не прала.

Дивлюся на книжки, розставлені на полицях. Я ніяк не зможу їх забрати, вони заважкі. Серед них є примірник «Другої статі» Сімони де Бовуар, затовстий для читання. Ще є Тоні Моріссон, Джанет Вінтерсон, Сюзі Орбах. Може, я заберу одну… чи дві. Мені точно треба десь намутити «Кіндл».

Кидаю до валізи інші необхідні речі: трусики, цигарки, швейцарський ніж, паспорт? Дідько! Мій паспорт! Де він? Після Мілана я його не бачила. Відтоді я змінила п’ять зйомних квартир. Він може бути будь-де. Я забула його в «Од бінз»[36], коли вони з’ясовували мій вік? Мої сусіди обміняли його на кристали метамфетаміну? Ще кілька годин тому я не хотіла бачити сестру, а тепер до істерики відчайдушно хочу їхати. (Хоча куди ще мені йти? Краще я полечу до Бет, ніж якийсь безхатній кокні зґвалтує мене в зад у підворітті. Серйозно.) А тепер я п’яна, і від цього не легше. Висипаю на підлогу свою білизну: в цих трусів і ліфчиків бували й кращі часи. Я повзаю навкарачки, заглядаючи під меблі, вигрібаючи з-під них сміття. Кімната виглядає наче після тайфуна. Жодного натяку на паспорт, лише безлад, який і зветься моїм життям.

У мене немає навіть посвідчення особи. Я ніхто. Як ненароджена дитина, як непоцілована жаба. Як мені сказати Бет, що нічого не вийде? Вона мене вб’є. Вона ніколи мені не пробачить. Це був мій єдиний шанс помиритися з нею. Нам треба помиритися, бо через неї я божеволію! Вона прокрадається в мою підсвідомість, наче дементор з Гоґвартсу. Висмоктує мою душу. Змушує шаленіти. Затягає все нижче, й нижче, й нижче. Моя нижня губа починає тремтіти. Гарячі сльози печуть мені очі. Я лежу на підлозі, зіщулившись у позі ембріона, і замість подушки плачу у валізу, аж поки не засинаю.