Клавка
- Автор: Гримич Марина
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-040-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Клавка». Краткое содержание книги:
Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира — це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.
Клавка кліпала очима. Зараз він іще раз скаже своє «Га?» і вона лусне від сміху.
— Щось швиденько ви всі справилися. Ще й не встигли побалакати, а вже товариш Городськой[12] спішить зачитати проект резолюції. Ну, і що там написано в тій резолюції? Га? «Ухвалили: Президія Спілки радянських письменників України цілком і повністю приєднується до постанови ЦК КП(б)У „Про журнал ‘Вітчизна’“. Ця постанова з більшовицькою прямотою викриває численні ідейно-політичні помилки, яких припустилась у своїй практиці редакція журналу „Вітчизна“. Редакція „Вітчизни“ видрукувала ряд творів з буржуазно-національної обмеженості, низкою порочних творів давала викривлене відображення життя радянських людей». Інтересно! Дуже інтересно! От усе наче правильно. А щось тут не те. Вам так не здається, га?
Клавка вщипнула себе боляче за руку, щоб не розсміятися з чергового «га?». На виручку їй прийшов, сам того не знаючи, Малишко. Крізь щілину у дверях зазирнуло його червоне обличчя з розкосими очима. Його брови підстрибнули, немов питаючи Максима Тадейовича: що відбувається? Той махнув правою долонею складених за спиною рук: іди звідси, поки живий!
Тим часом начальник з ЦК зробив паузу:
— О, ще щось інтересне! Ви тільки послухайте: «Президія СРПУ визнає, що вона не вживала заходів до виправлення лінії редакції „Вітчизни“ і не вела боротьби з ворожими впливами в літературі». Ну, це чистісінької води контрреволюція! В підтексті читай: «Ми про все знали. І мовчали. Бо не бачили в лінії редакції „Вітчизни“ нічого шкідливого!» Так? Га?
Духмяний витягнув з глибокої кишені штанів якийсь зіжмаканий несвіжий жмут матерії. Це виявився носовик, і він витер ним спітнілого лоба. Йому було жарко.
Натомість Клавка відчула, як її ноги задубли, спілчанський новий завгосп, гад, економить на дровах. Може, десь розпродує їх тихенько наліво і направо, а в приймальні — дубар!
Тим часом Духмяний продовжував цитувати:
— «Президія визнає правильною критику з боку ЦК КП(б)У». Ви тільки подумайте! Яке щире зізнання! Га? — і змінив іронію на сарказм: — «Президія зобов’язується надалі систематично стежити за роботою своїх друкованих органів, допомагати їм і послідовно боротися за високу ідейну якість літератури, у якої не може бути інших інтересів, крім інтересів радянської держави». Яка маніловщина! Га? І вашим, і нашим. Просто віртуозна спекуляція гаслами! І що ж ми ухвалюємо? Читаю: «Президія СРПУ ухвалює: зобов’язати редколегію „Вітчизни“ на найближчому засіданні подати план перебудови журналу». Та-ак. «Зобов’язати редколегію „Вітчизни“ обговорити постанову ЦК КП(б)У про журнал „Вітчизна“ на засіданні разом з авторським колективом». Дуже мило! Ви так не думаєте? Га? «Доручити секціям СРПУ обговорити постанову про журнал „Вітчизна“ на своїх найближчих засіданнях в плані розгортання ідейно-творчої роботи письменників».
«Ну, і який тут підступ?» — думала Клавка, перебираючи подумки фрази останньої цитати.
Духмяний же дочитав останнього рядка і вирячився на Клавку, неначе це вона писала ту постанову. Клавка дивилась у підлогу, подумки молячись, щоб він більше не говорив своє «га?». Максим Тадейович мовчав як риба. Духмяний заліз у кишеню, дістав носовика і знову взявся обтирати ним рясний піт на обличчі.
У цей момент до приймальні ще раз зазирнув Малишко і, за спиною Духмяного, показав Рильському пляшку. Той награно сердито поморщився і махнув головою вбік, мовляв: «Я ж тобі казав — ушивайся!»
Духмяний знову взявся гортати підшивку з протоколами.
— А тепер давайте подивимось, як виконувалося жовтневе рішення Президії Спілки про журнал «Вітчизна»? Га? Та-ак, ось протокол номер одинадцять. Чи є щось? Ні! Немає! Як же так? Га? Можливо, це є в протоколі номер дванадцять? Знову немає! Знаєте, як це називається? Га? Контрреволюція! Може, ви поділяєте погляди головного редактора журналу «Вітчизна» товариша Яновського? Га?
Духмяний втупив погляд у Клавку.
«Я?» — здивувалася вона, але потім зрозуміла, що це було риторичне запитання.
— О, в протоколі номер одинадцять ви ізволили вислухати доповідь товариша Білецького про створення «Короткого курсу історії української літератури» замість старого «Нарису»! Який героїчний вчинок! — іронізував Духмяний. — Нарешті двадцять четвертого десятого тисяча дев’ятсот сорок шостого ви згадали про постанову ЦК КП(б)У від двадцять четвертого серпня! Інтересно, інтересно! І що ж пише протокол номер одинадцять? Га? «Товариш Білецький вважає, що „Нарис з історії української літератури“, виданий раніше, не може бути названий науковою працею». Здавалося б, усе правильно написано, га? Але ні. Бо, виявляється, ця праця ненаукова лише тому, що «це є перелік окремих індивідуальних фактів в хронологічній послідовності»!!!! І це все? А ідеологічних викривлень у тому курсі не було? А те, що історія української літератури висвітлюється там ізольовано від класової боротьби, — то це неважливо? А те, що це, по суті, відродження буржуазно-націоналістичних поглядів Грушевського, — це дрібничка? Га? А те, що в «Нарисі» ігнорується вплив прогресивних діячів та течій російської літератури і перебільшується вплив західноєвропейських літератур, то це не варте критики? А те, що в «Нарисі» реставрується теорія про безкласовість, про безбуржуазність української літератури, — то це нікого не хвилює? Кого ви покриваєте? Га?
12
Яків Зіновійович Городський (Блюмкін) (1989–1966) — поет, публіцист. Писав російською мовою. У 1940-х — член Правління і Президії СРПУ.