Віннету ІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-118-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІ». Краткое содержание книги:
— Ви отримали пістолет від Віннету?
— Так. Що він вам розповідав про це?
— Нічого.
— Тоді сядьте, сер. Ця історія варта того, щоб її вислухати.
Ми сіли на камені, хлопчик окинув уважним поглядом долину й почав розповідь:
— Мій батько був старшим лісничим на Старому континенті і щасливо жив з дружиною і маленьким синочком. Не має значення, у якій країні це було, бо тепер наша батьківщина тут. Через певні політичні події вони мусили втекти за океан. Дружина не витримала випробувань та невідомості й померла ще на кораблі, не допливши до берега. Батько опинився без засобів на прожиття в зовсім чужій країні, тож залишив сина на опіку однієї заможної, але бездітної сім’ї, яка прийняла малого як рідного, а сам взявся до того, що вмів, — поїхав на Захід і став мисливцем. Він багато років провів серед небезпек, але зумів вийти неушкодженим із численних сутичок, чим здобув повагу білих і нагнав страх на червоношкірих. Під час одного з мисливських походів він зустрівся з Віннету, який прибув із берегів Колорадо до верхів’я Міссісіпі по священну глину для люльки миру племені апачів. Обидва вони були гостями вождя Та-Ша-Тунґа, пройнялися взаємною повагою і поклялися в дружбі. Там вони познайомилися з прекрасною, як літній ранок, Рібанною, дочкою вождя. Жодна з дочок племені не вміла так добре виробляти шкури й так красиво вишивати одяг, як вона. Коли Рібанна йшла по хмиз для вогнища, вона крокувала з величчю королеви, хвиля волосся спадала до землі. Вона була улюбленицею Великого Духа Маніту і гордістю свого племені, а всі молоді воїни горіли жагою кинути до її ніг скальпи ворогів. Віннету був наймолодшим з усіх її шанувальників, батько — найстарішим із них.
У душі білого мисливця прокинулися почуття, він ходив за Рібанною, розмовляв із нею, як із дочкою блідолицих. Якось увечері Віннету підійшов до нього і сказав:
— Білий чоловік не схожий на дітей свого народу, він ніколи не каже брехливих слів, а завжди мовить правду своєму братові Віннету.
Батько щиросердно відповів молодому апачеві:
— Мій червоношкірий брат наділений силою воїна і розумом, із яким не можуть зрівнятися найстаріші з ради старійшин. Він ніколи не жадав крові невинного, і я простягнув йому руку дружби. Говори, брате мій.
— Мій брат любить Рібанну, дочку Та-Ша-Тунґа?
— Вона миліша мені за всі стада бізонів і всі скальпи червоношкірих ворогів.
— Чи буде мій брат добрим із нею? Чи не образить він її вухо грубим словом? Чи подарує він їй своє серце?
— Я буду носити її на руках і не покину довіку — у радості і в горі.
— Віннету знає мову і назви зірок, але його зірка згасла, а в серці настає ніч. Він пристрасно бажав привести Рібанну до свого вігвама, щоб відпочивати на її грудях після важкого полювання або небезпечного походу. Але очі дочки племені ассінібойнів[73] дивляться тільки на мого білого брата, а губи її вимовляють тільки ім’я Вогняної Руки. Апач покине країну щастя й поїде сам до берегів Ріо-Пекос. Його рука ніколи не доторкнеться до жінки, і він ніколи не почує голосу сина. Але він повернеться до ассінібойнів, коли стада лосів почнуть іти на північ. Горе тобі, якщо він побачить, що дочка Та-Ша-Тунґа нещасна.
Він повернувся і ступив крок у ніч, а наступного дня зник. А коли навесні повернувся, блискучі очі Рібанни сказали йому більше, ніж слова. Я народився лише кілька днів перед тим, і апач прийняв мене з її рук, поцілував і сказав:
— Віннету буде над тобою, як дерево, в гілках якого засинають птахи, а звірі шукають захисту від дощів. Його життя — твоє життя, його кров — твоя кров. У нього завжди будуть сили захистити сина Рібанни. Нехай ранкова роса омиває твій шлях, а сонячне світло зігріває твої дороги. Нехай білий брат апача завжди тішиться тобою.
Минали роки, я підростав, бавився з червоношкірими хлопчиськами і мріяв про битви. Тим часом батько затужив за старшим сином, зібрався на схід і взяв мене з собою. Знайомство з братом і світом, у якому він жив, вразило мене. Я не хотів розлучатися з новими людьми, з містом, з іншим життям. Батько залишив мене в опікунів і поїхав назад сам. Через рік він повернувся по мене й повіз на батьківщину.
73
Ассінібóйни — етнічна група індіанців, проживали на території нинішнього Саскачевану. Назва походить від їхнього звичаю варити їжу, кидаючи в горщик з водою розпечений на вогні камінь.