Єрусалим на горах
- Автор: Федорів Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вид-во гуманіт. л-ри
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Єрусалим на горах». Краткое содержание книги:
Цей роман відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів.
Уявляєте, добродію мій Василю, яка це була м'ясорубка. Я, скориставшись з темряви і з того, що з першими стрілами впав біля відчинених дверей, виповз із камери й попри стіну плазом посунувся кудись… а куди, й сам не знав, і не знав, навіщо повзу. Коридор, немов підземна нора, був залитий густою темрявою… в темряві металися, матюкаючись, енкаведисти, тут і там зблискували постріли, кожної хвилини могли наткнутися на мене… і таки натикалися, і били мене чобітьми попід ребра, але на підлозі я лежав не один, щокроку я намацував мертві тіла, я теж був нерухомий; я був для енкаведистів трупом.
І знову, коли минала небезпека, повз. В мене не було ні страху, що будь-який енкаведист і в пітьмі може всадити в мене кілька куль, в мене не жеврів навіть гранчик надії на порятунок, на втечу або ж принаймні на якийсь сховок; мене поки що виручали темрява й сум'яття в коридорі, паніка, але ж врешті-решт енкаведе собі присвітить, і що тоді? Втім, якщо чесно признатися, я не був тоді мислячою людиною, я був немовби звіриною, яка припадкове уникла загибелі й котра знала тепер тільки одне: втекти від куль і гранат, від сорок другої розстріляної камери; я заледве себе стримував, щоб не схопитися на рівні ноги й не побігти. Куди? Тоді ж, знову ж таки, як виполошена з-під межі звірина, пробував намацати в коридорі якусь шпарину, закуток, щоб туди закотитися й завмерти, але намацував лише стіни й залізні двері.
Двері й двері… А хвилини бігли, як схарапуджені коні, їх копита били мене в серце, а я повз позаду цих коней, немов пес із перебитими задніми ногами.
Бог мав мене у своїй опіці. Мої очі вже звикли до темряви, і я виразно помітив навпроти отвір, що чорнів, як брама до пекла; той чорний отвір виявився вузькою сходовою кліткою, що вела на горище. На моє щастя, й ковані грати, що перегороджували сходи нагору, й самі двері на горище були чомусь відчинені: тієї ночі їх ніхто не стеріг або просто в метушні про них забули. Через годину, опівночі, відкрилося мені, що незамкнуті двері не означали енкаведистську забудькуватість.
Та це буде через годину чи через дві, а тоді долонями, грудьми й навіть лицем я тамував кожну дерев'яну сходинку, що крикливо скрипіла; тепер воскресла у мені надія на порятунок, а разом із надією оживав страх; я знову ставав людиною, звірине первісне бажання просто втекти від небезпеки минулося, і, опинившись на горищі, я почав осмислювати ситуацію: тут можна переховатися… тут дах покритий черепицею… тут пахне волею.
Господи, як багато важить у нашому житті надія: іще я каменів посеред горища, надслуховуючи й озираючись, а душа моя вже випурхнула з-під тюремної стріхи й уже бігла нічними полями додому. «Ну-ну, — врешті я спохопився, — не кажи „гоп“, поки не перескочив, ліпше-но запхайся, чоловіче, в глухий кут, замаскуйся чим можеш, принишкни, бо де гарантія, що через хвилину-дві сюди не навідається енкаведе!»
Я метався наосліп по горищі, спотикаючись об дошки, поламані меблі, сінники, купи лахміття; і вже був готов заритися в те лахміття з головою, коли ж протяг, що війнув з-під даху, різко вдарив у лице трупним духом. Очевидно, я цьому не надав би значення, ціла Кармеліта млосно пахтіла розкопаною величезною могилою, якби моє уже нагострене пітьмою око не помітило біля димохідного «діда» штабель чогось білого… мовби штабель сувоїв полотна; білизна ця полотняна світилася на ціле горище… світилася й дивним чином, як усе страшне, вабила до себе.