Сага про Єсту Берлінга
- Автор: Лагерлеф Сельма Оттилия-Ловиса
- Серия: Вершини світового письменства #9
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Єсту Берлінга». Краткое содержание книги:
— Запам’ятай собі, Кевенгюлере, — оказала вона. — Віднині ти зможеш зробити своїми руками все, що задумаєш, але тільки по одній речі.
Сказала й дотримала слова. Бо хто не знає, що вбрана в зелене лісова фея має силу обдаровувати геніальністю й дивовижним хистом кожного, хто доскочить її ласки?
Кевенгюлер спинився в Карлстаді й найняв собі майстерню. Він працював днями й ночами, цілу добу вистукував молоток. І за вісім днів змайстрував диво. То був самохідний віз. Він їхав угору й згори, швидко й поволі, ним можна було керувати, на потребу повертати куди завгодно, спиняти й знову пускати в рух. То був дивовижний віз.
Тепер Кевенгюлер здобув собі славу й багато приятелів у місті. Він так пишався своїм возом, що поїхав у Стокгольм показати його королеві. Йому не треба було чекати, поки змінять коней, та лаятися з візниками. Не треба було трястися в деренчливій кареті й спати на твердих лавах заїздів. Він гордо вирушив своїм власним повозом і за кілька годин був уже в столиці.
Кевенгюлер під’їхав просто до палацу. Король у супроводі двірських дам і почту вийшов до нього, і всі не могли нахвалитися його винаходом.
І тоді король сказав:
— Ти міг би віддати мені свого воза, Кевенгюлере.
І хоч той відмовився, король і далі наполягав на своєму.
Раптом Кевенгюлер помітив у королевому почті одну даму в зеленій сукні і з ясними косами. Він, звичайно, впізнав її і збагнув, що то вона порадила королеві просити в нього воза.
Кевенгюлер був у розпачі. Він би не стерпів, щоб хтось інший їздив його возом, але й не зважувавсь довго опиратися королеві. Тому раптом скерував на замковий мур, і віз розлетівся на друзки.
Коли він повернувся до Карлстада, то спробував змайструвати новий віз. Одначе не зумів. І він тоді вжахнувся дарунка, одержаного від лісової феї. Він кинув легковажне життя в батьковому замку, щоб стати благодійником людей, а не вигадувати хитромудрі штуки, якими сам тільки й міг скористатися. Що з того, що він великий майстер, найбільший з усіх, коли він не може помножувати свої незвичайні винаходи, щоб вони служили тисячам інших людей?
І той учений і винахідник так затужив за спокійною, корисною працею, що став каменярем і мулярем. Отоді він і спорудив — велику башту біля Західного мосту, таку, як башта з вітряком у графському замку його батька. Він хотів добудувати до неї зали й портали, внутрішні дворики, вали й звідні мости, щоб на березі Кларельва постав цілий лицарський замок.
Він хотів здійснити в ньому юнацьку свою мрію. В замкових залах мали розміститися всі промисли й ремесла. Білі млинські челядники й чорні ковальські, годинникарі з зеленими дашками над стомленими очима, фарб’ярі з поплямленими руками, ткачі, токарі, гранярі, — геть усі повинні були мати в тому замку свої майстерні.
І все йшло добре. З каміння, що його він сам витесав, Кевенгюлер вимурував собі башту. До неї він прилаштував крила, як у вітряка, бо там мав бути млин. По тому він узявся обладнувати кузню.
Одного разу він стояв і дивився, як вітер легенько обертає міцні крила. І його знову посіли давні химери.
Йому здалося, ніби зелена фея знову глянула на нього своїми вогнистими очима, і мозок його спалахнув полум’ям. Він замкнувся в своїй майстерні, не їв, не відпочивав, весь час працював. І за вісім днів створив нове диво.
Одного чудового ранку він виліз на дах своєї башти й заходився прилаштовувати до рамен крила.
Його побачили два вуличні хлопчаки й гімназист, що сиділи на поруччі й вудили себеликів. Вони зчинили галас на ціле місто. Кинувши все, хлопці бігали з вулиці на вулицю, тарабанили в кожні двері й гукали:
— Кевенгюлер хоче літати! Кевенгюлер хоче літати!
Він спокійно стояв собі на даху башти й припинав крила, а тим часом із вузьких вуличок старовинного міста стікалися юрби людей.
Кухарки полишали казани на плиті й тісто в ночвах. Бабусі покидали недоплетені шкарпетки, начіплювали на носи окуляри й поспішалися на вулицю. Бургомістр і радники підвелися з-за судових столів, ректор шпурнув у куток граматику, а школярі гайнули з класів, не дочекавшись дозволу. Геть усе місто мчало до Західного мосту.
Скоро там було аж чорно від людей. На Соляному — ринку, по берегах річки, ген до єпіскопового саду — скрізь кишіло людьми. Тиснява була більша, як на петрівчаному ярмарку або того дня, коли містом проїздив король Густав III, — восьмикінна карета його мчала тоді так швидко, що на закрутах перехилялась і трималася землі тільки двома колесами.