Гілея

— Нема тут ніякого Овечого, — чвиркнув крізь зуби шофер.

— Як нема? Хутір був... Овечий.

— Нема тут хутора. Ця дорога в лісгосп Степовий веде, — пояснив шофер, — а хутора нема, папашо. Чоботи не продаєш?

Заблукав, подумав чоловік, оглядаючи незнайому місцевість. Ліс якийсь росте. Ніколи не було лісу біля Овечого. Що ж, треба добиратися через степ до якихось приземкуватих будівель, що виднілися за перелісками.

Згодом він побачив вершника, що промчав, як скажений, на гнідому коні. Крикнув йому: «Почека-а-ай!», але той не почув. Страшенно боліли ноги, пісок в’їдався в роз’ятрені рани, і холодний піт заливав йому очі. Цей біль не давав чоловікові думати про найдорожче, принизив радість дороги, що вела додому... Хто ж чекає його вдома?

Ой і болять же ноги.

Приземкуваті будівлі виявилися кошарами. Здалеку він побачив димок від багаття і прискорив крок: може, йому скажуть, де він і куди зайшов?

Біля старого військового намету на оберемку торішнього бур’яну сиділи циган з довгими чорними вусами й немолода циганка в рясній спідниці і ватяній безрукавці. Циган посмоктував люльку, а його дружина помішувала щось у казані дерев’яною ложкою.

Чоловік привітався. Циган, не виймаючи люльки з рота, кивнув головою. Чудний якийсь був цей прибулець: босий, а нові чоботи на плечі. Обличчя — не таке вже й старе, а сам сивий. Ще помітив циган синє галіфе, що виглядало з-під довгого потертого пальта, і дві сорочки, одягнені одна на одну.

— Сідай, — сказав циган і подивився на зранені ноги чоловіка, сказав щось дружині по-своєму, і та метнулася в намет.

Потім циган мовчки подав йому кисета й газету: кури. З намету вийшла циганка з невеличким слоїком в руках і чистою десятчаною пілочкою:

— Болять? — Не чекаючи відповіді, циганка обмила йому ноги і змастила зеленою маззю, — З такими ногами тобі на печі лежати треба або... літати...

— Уже відлітав...

— Це з війни в тебе, сину? — циганка перев’язала йому рани.

— Та ні, — всміхнувся чоловік, — від чобіт...

— Бачу, бачу, — сумно хитала головою циганка, — постріляний ти...

— То шрапнеллю мене...

— Застудишся, якщо босий ітимеш, — промовила циганка і знову пішла в намет, щось сказавши чоловіку. Той кивнув головою і теж пішов за нею.

Вони принесли йому пару нових калош з червоною підкладкою.

Циган сам натягнув їх йому на ноги і прив’язав ізоляційним дротом.

— Тепер іди.

— Спасибі, — чоловік звівся на ноги.

— Ні, почекай, зараз будемо полуднати, а потім підеш... Куди ти йдеш?

— На хутір Овечий, може, знаєте?

— Не знаю. Давно не був тут, — відповів циган. — Ліс росте, заблукав сьогодні зі своєю старою... Бери ложку.

Почувся тупіт кінських копит, циган встав і побіг назустріч вершнику. Той зіскочив з гнідого коня, і вони обнялися з циганом. Так і підійшли до багаття. Циганка поцілувала високого горбоносого вершника з розкосими очима й тихо заплакала.

— Не повернувся син? — запитав вершник.

— Ні...

— Сідай. Добрий день сьогодні, що зустрів тебе й... коня. — Циган підійшов до коня і довго гладив його.