Вовк-тотем
- Автор: Жун Цзян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7541-3
- Переводчик: Надія Кірносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вовк-тотем». Краткое содержание книги:
Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків...
— Ну й хитрюга цей ватажок! Але й ми не будемо дурними за ним так бігти.
І вони спрямували коней навпростець до шосе.
Чим далі на північ, тим вищою ставала трава, крізь яку вони їхали. Сіро-жовте пасовище при цьому було надзвичайно схоже на величезну вовчу шкуру. Чжан Цзіюань відчув, що на цій сіро-жовтій «шкурі» побачити сіро-жовтого вовка ще важче, ніж знайти ягня на купі овечої вовни. Небо і людина навряд чи єдині,[98] а от вовк і степ з’єдналися нерозлийводою. Кульгавий вовк, можливо, десь біжить у них під самим носом, однак вони зі своїх високих скакунів нічого не бачать. Чжан Цзіюань ще раз переконався на власному досвіді, яким глибоким є зв’язок вовка і степу, вовка і Тенґера: щоразу, коли вовк опиняється на межі між життям і смертю, він завжди покладається на степ і завжди тікає; щоразу, коли вовк потрапляє в біду, степ, мов стара квочка, розкриває над ним своє крило і ховає його в своєму пір’ї; неосяжний монгольський степ ніби ще більше любить і піклується про степових вовків, степ і вовк — ніби стара подружня пара, що за тисячі років разом досягла найвищої межі відданості, а за десять тисяч років разом стала єдиним цілим. При цьому монголи, які намагаються бути відданими степу ще більше за вовків, здається, так і не досягли їхнього рівня. У південних районах Монголії, ближчих до ханьських територій, степ орють на поля, і дедалі більше монголів переходять від скотарства до землеробства. Чжан Цзіюань ніколи б не подумав, що вовк без ноги зможе бігти так довго й на таку значну відстань, що залишить позаду себе людей на найшвидших скакунах в усій бригаді. Чжану вже не хотілося його наздоганяти: він відчував, що крім Бата, поряд має ще й учителя цього вчителя.
Поки хлопці шукали й зупинялися, їхні коні поступово відновили свої сили й могли тепер знову додати швидкості. Вони наближалися до великого гірського хребта, що простягнувся на півночі як природний кордон цього степу і вздовж підніжжя якого проходив установлений людьми кордон. Як розповідали скотарі, в тих горах були глибокі ущелини, холодні й безплідні — остання опорна база вовків Орхонського степу, де вони не мали природних ворогів. Однак, коли той кульгавий вовк потрапить туди, як він зможе там жити? Він відразу ж відчує, що дійшов до межі свого вовчого життя. Люди можуть остаточно знищити вовків, проте у світі немає такої сили, яка могла б зломити волю і характер вовків монгольського степу.
Нарешті коні ступили на прикордонне шосе. Хоча його й називали так, насправді це був путівець, облаштований для прикордонних патрулів, і правильніше було б називати його піщаним шляхом. Колеса військових джипів і вантажівок прорізали в степу широкий рівчак глибиною близько метра, тож ця дорога скидалася на велику, довгу й звивисту піщану ринву, ніби це страшний і величезний жовтий піщаний дракон розтягується й вигинає свою спину з наміром злетіти. Ця дорога легко відкрила крихке обличчя монгольського степу, оголивши його справжній страшний вигляд, що ховався під тоненькою трав’яною шкіркою. Якщо зараз земля під трав’яним покривом була ще вологою, то піщану дорогу давно вже висушив вітер. Варто було налетіти йому із заходу, як стометровий піщаний дракон починав ворушитися й вихрувата, а кінські копита здіймали по дорозі сухий пісок і порох, тож люди й коні, із запорошеними очами й носами, почувалися так, мов вони потрапили до піщаних Гобі.
Хлопці швидко їхали піщаною дорогою на схід, однак вовчих слідів ніде не було видно. Проте коли вони виїхали на невеликий пагорб, то раптом побачили десь за тридцять метрів перед собою вовка — він докладав зусиль, щоб здолати високий і стрімкий північний «берег» дороги. Зазвичай таку маленьку перешкоду вовк може перестрибнута одним махом, але тепер вона стала для нього нездоланним бар’єром на останньому відрізку життєвого шляху. Коли кульгавий учергове не зміг вибратися нагору й скотився вниз на дорогу, його відкрита рана торкнулася піску і він, видно, зазнав такого болю, що аж весь зіщулився на клубок.
«Спішуємося!» Бат, говорячи це, зістрибнув на дорогу. Чжан Цзіюань також зістрибнув з коня, напружено дивлячись то на Бата, то на важкий батіг, що висів, прикріплений до сідла. Однак Бат зовсім не збирався відв’язувати батіг, і він не зробив ані кроку вперед, він тільки послабив вуздечку, давши коневі змогу дістатися трави й пастися, а сам сів на високий «берег» дороги, дістав пачку сигарет, узяв одну сигарету й мовчки закурив. Крізь дим від сигарети Чжан Цзіюань міг бачити його очі, сповнені складних почуттів. Він також відпустив свого коня, сів поряд із Батом, попросив у нього сигарету й повільно закурив.
98
«Небо і людина — єдині» — одне з основних положень китайського світогляду, під небом мається на увазі фізичний світ, природа.