48 законів влади

З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині, Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає; Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим, Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи. Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа. Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить, М’ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу — Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає. Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні, — Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує. Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну, Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду. В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість, Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби, В грудях — жовч клуботить, а язик — у зеленій отруті. Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється. Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи: От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща, Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить, Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна, Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: [48] «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок, Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа. Заздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком, Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту, Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне, Спалює трави м’які, верхівки рослин оббиває, Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.