Заповіт мисливця

Коли Чижов пішов, я підсів до Тамари і, спонукуваний цікавістю, спитав, що, власне, Олег шукає в печері.

— Поклади, звичайно, — сухо відповіла дівчина.

— Оце так новина! Але я хотів би знати конкретніше, що мається на увазі — золото, платина, срібло чи, може, самоцвіти?

Дівчина насупилась, хоч очі дивилися весело.

— Хіба я пророк, чи що? Я знаю не більше, ніж ви. Олег був дуже обережний й навіть мені не сказав про свою знахідку. Раджу вам піти краще до озера порибалити.

— Рибка з Чортового Ока, напевне, вам не сподобається, — буркнув я.

Що було робити? Очевидно, Тамара сказала правду. Для риболовлі в мене не було ні настрою, ні потрібної снасті, і тому я вирішив пошукати Олега в лабіринтах скель.

Хоч Єменка відмовляв мене од цього, та я наполіг на своєму. Закинув за плече рушницю, причепив до пояса найкоротшу линву і по вбитих костилях подерся по скелі до входу в печеру.

Звідти мені в обличчя війнуло прохолодою. В коридорі панувала тиша, і тільки струмінь повітря з шелестом виривався з темної горловини. Я засвітив ліхтарик, рушив уперед і, тримаючись за линву, яку ми залишили тут, швидко дійшов до штольні. Підніматись було важче, ніж я сподівався. Добравшись майже до половини крутого схилу, я раптом відчув свист вітру з боку темного виступу. Зацікавившись, я посвітив на стіну і побачив, вузький прохід, що віз убік. Раптом мою увагу привернула зовсім світла стрілка, висічена на скелі. Я обережно виліз на низенький виступ, придивився до позначки: і зрозумів, що її міг висікти тільки Олег, бо під стіною-лежали ще свіжі уламки камінців, які під час роботи обсипались на темне дно печери.

Я гукнув у прохід, сподіваючись, що Олег відповість. Мій голос луною відбився од стін і десь пропав у долині, знову настала тиша.

Я нерішуче потупцювався на виступі і вирішив оглянути коридор, на який вказувала стрілка. Вузький прохід несподівано став широким і пішов похило вниз. Навчений досвідом, я ступав дуже обережно, крок за кроком, бо в цьому тунелі десь міг бути глибокий колодязь, пробитий колись водою. І справді, незабаром я побачив перед собою глибочезну розколину. Вона була з метр завширшки, але для кам'яної труни цього цілком досить.

Обережно перескочивши цю кам'яну пащу, я за хвилину опинився у великій печері. Дно тут було завалене уламками породи, химерні темні закутки здавалися численними отворами до кам'яних надр. Біля однієї стіни я натрапив на якусь перешкоду. Присвітивши, я завмер і скрикнув з переляку.

Переді мною були обриси людських ніг у білих шкарпетках. Точнісінько так «наряджають» людину в труну.

За кілька секунд я вже опам'ятався, ступив уперед, присвітив ліхтариком ще раз і побачив на землі… Олега! На мить я розгубився, але потім кинувся до нього.

— Олег, Олег, що з вами?

Реакція на мій вигук була несподівана.

Геолог розплющив очі, скрикнув, і не встиг я опам'ятатись, як він ударив по ліхтарику. Ліхтарик погас і відлетів десь у пітьму. Олег схопився на ноги й крикнув: