Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Петро Оврамович з радістю зустрів племінника, якого розшукували кріпаки в Миргороді й Батурині, надав йому притулок і охорону повернувши доглянутий, непограбований маєток І. О. Крейди — палац біля Максимівки. Тільки створивши добре озброєний загін з двохсот колишніх осавулів і жандармів, які займалися в час Темряви розбоєм на Полтавщині і Донбасі, Владислав Максимович Крейда подав сигнал своєму дядькові у далеку Венесуелу: час повертатися й починати.
…Дорога назад була вдвічі коротша, ніж вранці, коли їхали на гору Пивиху Гайдук механічно рахував час, хоча ніхто й не приховував: їхня «черепаха» приземлилася на околиці Недогарків, де вони з Микитою Іваненком провели ніч у клубі для кріпаків, а тепер поверталися до Максимівки, точніше, до помістя Крейди, побудованого біля підніжжя Пивихи, між горою і селищем. Тепер «Козак Мамай» торохкотів по рівному плацу вистеленому мабуть, бетонними аеродромними плитами, бо колеса ритмічно стукали на стиках через короткі проміжки часу. Нарешті Гайдука вивели й скинули каптур. Ще один Крейдин сюрприз очікував його: перед ним стояв справжній шотландський замок з високими стінами, складеними з каміння різної форми і кольору — від чорного до рожевого, з могутніми бастіонами і сторожевими вежами, вузькими бійницями й конусоподібними верхівками башт — з усією асиметричною сірою ліпниною захисних мурів — витвором суворої палацово–фортечної архітектури XVI століття.
— Подобається, генерале? — почувся Гайдуку сердечно–затишний голос Крейди–старшого. — Ви не забули, що я — Іван Оврамович? А не Абрамович?
Крейда, веселий, але трохи обважнілий в своїх латиноамериканських бігах, красувався перед ним у темно–синьому маршальському мундирі, з діамантовою зіркою, що виблискувала з–під товстої шиї колишнього генерального прокуратора. Як і на вулиці Істікляль, Крейду оточувала сувора охорона — всі як один у техаських чорних ковбойських капелюхах з американською автоматичною зброєю в руках.
— Та ви не стійте на порозі, генерале, заходьте. Buenos dias, як кажуть у нас, є розмова. Ласкаво просимо.
Крейда дав команду і з Гайдука скинули зашморг й звільнили руки від м'яких кайданів.
— Цей замок, — хвальковито пояснював Крейда, притримуючи Гайдука за руку — належав колись славнозвісному шотландському клану Мак Дугалів і стояв на околиці міста Обан. Пригледів я цей Гленгорн Кастл ще в році, дай Боже пам'яті, 2070–му — й вирішив купити. Недорого, знаєте. Якраз тоді книжка моя вийшла «Що робити з Україною і українцями», може, читали? Дуже популярна в Росії, великим тиражем видана. Гонорар отримав — і по руках. Хотів спочатку поставити кастл цей на вершині гори Пивихи, але тут ці екологи зелені, божевільні, галас зчинили! Виявилися вони терористами, довелося посадити, але настрій мені добряче зіпсували. Вирішив під горою поставити. А тепер шкодую. Та нічого, — реготнув він, — сподіваюсь, буде змога перенести на гору.
За непривітними стінами фортеці всередині відкривалися дуже теплі, комфортабельні, розкішно умебльовані покої — з величезними дзеркалами в золочених рамах, почорнілими картинами–портрета–ми якихось невідомих вельмож, з постатями рицарів у латах, гобеленами на всю стіну де задокументовані були незнані шотландські герої серед високих гір — як карають на горло своїх ворогів.
Гайдук озирнувся — Владислав Крейда йшов зі своїми людьми позаду Його зарізяки, мабуть, уперше потрапили до цієї фортеці й, роззявивши роти, дивилися ошелешено на розкіш і пиху фортечних інтер'єрів. Серед Крейдиних бійців устиг побачити смагляве обличчя спеціального агента Мартінеса. Той навіть не глянув у бік Гайдука.
Іван Оврамович, давши наказ супроводу залишатися в обідній залі, провів Гайдука до кабінету–бібліотеки, який вражав не стільки розмірами й кількістю старовинних книжок, які щільно заповнювали золоченими, темно–коричневими своїми корінцями під колір стін всі три яруси бібліотеки, а великою земною кулею зі шкіри, на якій витиснені й золотом та карміном змальовані були обриси континентів і країн; куля вільно оберталася, стоячи в спеціальній підставці з червоного дерева.
— Ви тільки подивіться, пане генерале, — як дитина, радів Крейда, розкручуючи кулю легким доторком пальців і різко зупиняючи її дзигоподібний рух. — Знаєте, що це? Це — Русь наша свята, наша гора Пивиха. Уявляєте? Де Шотландія, де Пивиха! Ось вам і глобалізація! Мої люди знайшли тут книгу де описується наша гречка — як постачали її до Шотландії в шістнадцятому столітті.