День гніву
- Автор: Косач Юрий
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-104-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «День гніву». Краткое содержание книги:
«…От про що ваші комісії радили, шельмо. Добре, коли пан Хмельницький відкрив те лукавство…»
— …Під Янушполем вже чати Хмельницького…
— Під Янушполем?..
Римша з радості аж крикнув, мало не подавився курячим крильцем.
— А ти гадаєш, вашмосте, що Хмельницький чекає, як чекав ще два місяці тому? Тая фортуна вже минулася, коли він сидів тихенький та божий, по чубику давався гладити. Було тоді ловити фортуну за хвіст…
— Що ж буде, пане королівський секретарю?..
— Нова війнонька. Потоп крові. Тепер вже не комісарське перо, а меч діє, ваша мосте. Тепер журімося не комісіями, а де нам прихилити голову. Постраждає нація… Про мамону вже й не кажу…
«Це тобі болить, голубе, — подумав Римша, — а ти мені теревениш про націю й віру».
— То ж бачиш, пане посесоре Римшо, — зажурено сказав Ласко, схожий ще більше на лиса з прищемленим хвостом, — до Хмельницького не маємо з чим їхати. Можемо ще й живота свого позбутися. Вже й так терпимо…
І пан Ласко пожалівся на опресії й долучання в час подорожі з Варшави. Їхали в постійній небезпеці й тривозі, через Берестя до Луцька, а там до Острога, серед лун і брязкоту зброї, серед непевних і незичливих людей. Письмо від пана Хмельницького охороняє перед гільтяйськими купами, кривди не вдіють, тільки поглумляться.
— Який же тепер мир, мості комісаре? Хіба на тому світі праведним душкам, але й ті, кажуть, у війні. А це під Острогом, начеб і не зумисне (потім вибачались), потурбували молойці. А куди підеш за скаргою? Тремтимо, молимось, щоб швидше під опіку більшого оружжя; якщо миру не спасли, то хоч цей обоз із скринями й винами з самої Варшави треба спасти…
Пана секретаря покликали нагору. З учора пан Кисіль угорів і метався на подорожньому лігві, трясся в лихоманці. Давно не знав такого приниження й такої непевної фортуни. Але тепер, казали, повеселішав і захотів навіть диктувати листа. З того сміялися самі комісарські підписки. Що вже тії листи поможуть?
Римша так і не дочекався пана Ласка, що забарився з сенатором. Тож балював досхочу з підписками, раював з комісарами, точив баляндраси, поки не взяли його за руки й ноги, охлялого від доброї страви й сутої горілиці, та й не поклали на солому. Добряче захропів.
А вранці, коли прокинувся й не добирав, де він і з ким, обоз знявся в дорогу. Сердечно прощався з Римшою пан секретар, тішився зустріччю й запрошував податись з комісією, точив вино й слізки на відклінне й похмільне. А тоді Римша побачив і самого сенатора. Знесли його на ношах, прикритого шкурами, положили в ридван. І лежав так староста Носова, київський каштелян, найменший хробак вітчизни, й. м. Кисіль. Зжовк на пергамент, чуб йому ще більше посивів, порижів і нефарбований вус. А злющий і нетерплячий став комісар, скакав зінським щеням, пащекував на челядь, так і виїхав в прелютому гуморі, жовтими ручищами силкувався схопити з вікна ридвана гайдуків за чуби та власноручно їх нам’яти.
Римша побалював ще в корчмі до вечора двома суліями, що зоставив йому пан Ласко в ралець, а тоді, веселенький, приспівуючи сам собі, потюпав янушпільським трактом.
33
— Нема доброго, що не вийшло б на лихе, така вже моя фортуна, — зітхнув Римша, преважко зітхнув, — о, проклятущі ганси, то ви мене аж осьде найшли. Вирвався я вам під Магдебургом, вискочив із петлі під Нюрнбергом, а таки аж під Сальницею попався в їхні цупкі лапища. О нечесані гирі, о гидосвіти, о гицелі, о муфмафи…
У сальницькому лісі, взявшись за сонцем на Янушпіль, де сподівався вістей про похід гетьманської армії, Римша в саме полуднє напоровся на рейтарську берду[445]. Притаїлись, видно, шельми в хащі й чатували на нього, почувши, як іде лісом. Римша утратив серце одразу. Таких рижовусих гансів, сторчовусих жолдаків знав на своєму віку: пики в шрамах, порябілі від пороху, п’ятірня в залізній рукавиці — довбня, а серце — камінь. Римша спробував інакше: віддав їм усю мамону, яка була зверху, віддав би й те, що було зашите в поясі, але ганси грошаччя забрали, поділились ним, мов вороння, а Римшу все одно зв’язали і взяли божого раба поміж два коні.
— Волі моїй кінець і душечці моїй капут, — упав серцем майстер Римша, а знайомий морозець пішов йому вздовж хребта, і зуби починали цокотіти, — це наємці з Яреминого корпусу, достеменно з тієї клятої драгунії Богуша-Гулевича, бодай же його качка перевернула. Оце мені тут і ковінька. Чи не лучче було мені ще одну нічку ночувати в Лобуні, — причитував, — чи не лучче було мені з Кисілевою челяддю коням хвости крутити, ніж цим гурензонам[446] попастись у лабети… але хто ж міг теє знати? Уроки[447], тільки відьомські уроки…
445
Берда — кінна стежа (Автор).
446
Гурензон (нім. Hurensohn) — сучий син.
447
Уроки — за давніми уявленнями, наслання хвороби чи нещастя кому-небудь поглядом, завдавання шкоди.