Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»]

— Ку-ку!.. Іване Петровичу, ваш таємний агент прибув!

Іван Петрович спочатку спохмурнів: хто насмілився так нетактовно жартувати? Але, побачивши напіврозгублене, напівперелякане, однак без найменшої неповаги до керівництва Гудзієве обличчя, згадав і обід, і зворушливий тост на святі, одразу пом’якшав і навіть розчулився

— Заходь, заходь, таємний агенте, — запросив привітно, — і викладай, з чим приїхав.

Леонід Павлович зумів скористатися довірливістю начальства: розповів про справи на підприємстві, намагаючись бути об’єктивним, та все ж не втримався, аби не накапати на своїх недругів чи просто людей, яким чомусь не симпатизував, переповів останні плітки про директора та головного інженера й розповів кілька не дуже пристойних анекдотів. Анекдоти Іван Петрович сприйняв і навіть занотував до записника, щоб не забути й переповісти, так би мовити, по інстанції, за інформацію подякував, відпустив Гудзія, приголубивши, і тепер Леонід Павлович уже майже не сумнівався в світлому прийдешньому.

Через деякий час він повторив візит. І знову:

— Ку-ку! Ваш таємний агент прибув…

Одне слово, не минуло й року, і Гудзієві довелося поміняти свою комфортабельну квартиру в провінції на не менш затишну у Львові: звільнилося місце в тресті, й керівництво небезпідставно висунуло на відділ молодого й здібного спеціаліста, який чудово проявив себе безпосередньо на виробництві.

Тепер Леонід Павлович одержав прямий вихід на міністерство. Історія, кажуть, повторюється. Правда, тепер Гудзієві не довелося бенкетувати й виголошувати тости за заступника міністра, доля звела їх під час поїздки за кордон — заступник міністра очолював делегацію, а Леонід Павлович був її рядовим членом. Однак, не дивлячись на це, кілька разів, навіть відштовхнувши декого непомітно ліктем, опинився в одній машині з начальством, знову розповів кілька свіжих анекдотів (збирав їх скрупульозно й навіть класифікував — кому і які можна розповісти) і потрапив у точку. Знав: заступник міністра — чудовий спеціаліст і організатор — не володів жодною іноземною мовою, доводилося одночасно вчитися і працювати, на мови не вистачило часу, і десь у глибині душі Карпо Михайлович заздрив поліглотам і переживав своє невміння швидко й спритно порозмовляти з іноземцями. А в анекдотах Леоніда Павловича якраз і висміювалися спритники, котрі, крім знання мови, нічого не мали за душею.