Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— Блискуче, Ватсоне! Щоправда, в діаманті вашого здогаду є одна тріщина.

— Яка саме, Холмсе?

— Якщо вони обоє перебували за десять кроків від клітки, як звір міг вирватися на волю?

— А може, в них був ворог, який відчинив дверцята клітки?

— І до того ж чому лев так люто накинувся на них, коли вже звик працювати з ними й виконувати різні трюки в клітці?

— Напевно, цей їхній ворог чимось і розлютив звіра.

Холмс замислено подивився на мене й на кілька хвилин замовк.

— Так, Ватсоне, дещо й справді промовляє на користь вашого здогаду. Ворогів у Рондера було-таки чимало. Едмундс розповідав мені, яким несамовитим він ставав, коли пив. Наче роз’ярілий бугай, накидався на кожного, хто траплявся йому на дорозі. Я підозрюю, що оті вигуки «чудовисько», які чула наша відвідувачка, були навіяні саме нічними спогадами про небіжчика. Одначе зараз, коли ми ще не маємо всіх фактів, будь-які наші припущення безпідставні. Отам на буфеті, Ватсоне, холодна куріпка й пляшка монтраше[59]. Тож підкріпімо трохи свої сили, перш ніж вирушати в дорогу.

Коли наш кеб під’їхав до будинку місіс Мерілоу, ми побачили, що огрядна господиня вже чекає нас на порозі. Було очевидно, що їй не дуже хотілося втрачати вигідну квартирантку, тож, перш ніж провести нас нагору, вона попросила нас не казати й не робити нічого такого, що могло б призвести до небажаного кінця. Заспокоївши її, ми піднялися за нею сходами, застеленими простеньким килимом, і опинилися в кімнаті таємничої квартирантки.

Це була похмура, задушлива комірчина, яка наводила на думку про те, що жінка, яка тут мешкає, нечасто звідси виходить. Раніше ця жінка виступала в цирку з хижаками, а тепер волею долі сама опинилася в ролі тварини, загнаної до клітки. Вона сиділа в продавленому кріслі, що стояло в темному кутку. Від довгих років бездіяльного життя постать її згорбилася, а колись це була красуня, сповнена гарячих людських почуттів. Щільна чорна вуаль затуляла все її обличчя; відкритими залишалися тільки уста й витончене округле підборіддя. Так, колись це була вродлива жінка. І голос її теж був мелодійний і приємний.

— Моє ім’я вам відоме, містере Холмсе, — мовила вона. — Я знала, що ви до мене прийдете.

— Так, мадам, хоч я й не розумію, звідки ви знаєте, що я цікавлюся вашою справою.

— Я дізналася про це, коли після одужання мене допитував містер Едмундс, сільський детектив. Я тоді сказала йому неправду. Бо хіба казати правду було б розумніше?

— Розповісти всю правду ніколи не зашкодить. Але навіщо ви збрехали йому?

— Бо від цього залежала доля іншої людини. Він був нікчема, я знаю, але я не бажала йому зла. Ми були такі близькі з ним, такі близькі!

— Хіба тепер на це можна не зважати?

— Так, сер. Особа, про яку я кажу, вже померла.

— То чому ж ви не повідомите поліцію?

— Бо мені треба подумати про ще одну особу. Про себе саму. Я не знесу тих поголосів і пліток, які неминуче з’являться після нового поліційного розслідування. Жити мені зосталося недовго, і я хочу померти спокійно. Якби лише знайти розважливу людину, якій можна було б розповісти свою страхітливу історію і яка змогла б усе пояснити іншим, коли мене не стане!