На уходах
- Автор: Чайковський Андрiй Якович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: "Піраміда"
- ISBN: 966-8522-84-2
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «На уходах». Краткое содержание книги:
Андрій Чайковський (1857–1935) видатний український письменник, автор багатьох історичних романів та повістей, серед яких значне місце займають пригодницькі повісті про козаків адресовані юному читачеві. Козацькі пригоди, бої з татарами заворожують сучасного читача чудовим знанням давнього побуту та історичних реалій.
До цього видання увійшли захоплюючі повісті «На уходах», «Віддячився» та «З татарської неволі», у яких молоді хлопці стають справжніми козаками, пройшовши неабиякі випробування та побувавши у козацьких походах.
Він узяв обережно хлопця на руки і поніс в шпихлір, де тієї ночі спали хлопці. Сотничиха пішла між інших бранців. Пані подалась за Микитою, а її дочка остала на місці, начеб не бачила, що довкруги неї робилося. До неї прийшла сотниківна Одарка та, беручи її за плече, сказала:
— Ходи зі мною, тобі переодягтися слід, геть на тобі плаття рознесли, що голим тілом світиш.
Панночка підвела очі, мов зі сну прокинулась, та не могла своєю силою з місця рушитись. Одарка підвела її.
— Де мама? Де Стась? — питає налякана.
— Не журись, голубко, вони безпечні, а ти ходи зі мною у мою кімнату, я тобі свою одежу дам.
А тим часом сотник на рундуку допитував пійманих татар. До того прикликали козака, що знав татарську мову.
Татари заявили, що вони й на думці не мали чіпати козацьких осель, що хотіли туди перейти у свій степ, везучи частину добичі із Волині, що цей саме загін відстав від головної орди.
— Відкіля ви йдете, скажуть нам ваші бранці, а тепер ми порадимось зі старшиною, що з вами робити. Як ви гадаєте, панове товариство?
— Що тут багато говорити, — обізвався суддя. — Вони бусурмени напали на християнський край, узяли ясир, за це їх треба покарати, бо вже не поведемо їх на базар продавати, як вони нашого брата, їм треба відрубати голови та й біді край.
— Так буде найкраще, — обізвались інші, — та й найменше клопоту.
— А я би не так казав, — говорив сотник. — Подивіться, скільки їх тут. Скільки би тут голів відрубувати треба: рука зомліє. То не лицарське діло пов’язаним рубати голови.
Правда, що вони нас не чіпали, бо не чути було. Подумайте, скільки тут робочих рук змарнувалося б. Я так гадаю: розділім їх поміж громаду, на кожний двір по скільки випаде. Хай нам роблять коло хліба, бо тепер саме пора, а восени по роботі пустимо їх на усі чотири вітри. З того будемо мати ще й користь, що не зачепимо тих чортяк.
Коли їх подратуємо, то шельми прийдуть до нас цілим загоном, а тоді може бути нам халепа. Чеши дідька зрідка.
— Розумне слою твоє, сотнику, так буде найкраще. Хліба у нас доволі сього року, конячого стерва знайдеться, бо вони сала не їдять, горілки, меду не п’ють, а робочих рук треба. Півтори сотні наших пішли з січовиками. Так буде краще…
— Згода панове?
— Згода!
— Проголоси це, козаче, бранцям і скажи, що якби котрий поважився втікати, так неперемінно повисне.
Перекладач сповістив татарам присуд старшини, і вони дуже зраділи. Вони стали кланятись сотникові і присягати на Магомета, що жоден не втече. Зійшовся повен двір козаків і стали паювати поміж себе бранців. Тепер прикликали християнських бранців перед старшину. Вони стали кланятись, хапати сотника за одежу та дякувати.
— Не нам дякуйте, люди добрі, а Господові небесному, що вас визволив з неволі. Те що ми зробили, зробили б і другі козаки, бо це наше святе діло обороняти християнський народ від бусурмен, а ви мені скажіть звідкіля ви?
— Ми всі з Полонного, що близько Острога, — відповів хтось із бранців. — Нас захопила татарва у полі при сінокосах. Село спалили, народу вибили тьму, спалили і розграбували панський двір, вбили пана, його жону, дочку та дитину у полон взяли. Вони тут між нами. Наволоводили нас, Господь знає куди, ми терпіли голод та спрагу, водились ми більше тижня, та пришилося б нам пропасти, так як багато нашої дрібноти заморилось, та вас Бог прислав нам.
— Наші козаки розберуть вас як гостей до своїх хуторів, відпочиньте, відживіться, а опісля подумаємо, що робити треба. Гей, панове товариші, а заберіть тих бідних до себе у двори, у мене також якийсь десяток може приміститися.
А де, люди добрі, ваша пані?
— Нею пані сотничиха піклується.
— А який той ваш пан був? — спитав один козак, що колись теж панським підданцем був, поки на Запоріжжя не втік.
— Поганий був чоловік, панщиною мучив, карав.
— За те покарав його Бог, а тепер його жінка та діти під козацьким тином осгали, та й то ще благодать, що у Крим не попали, а то гірше було б.
— Ми б їм куска хліба не дали, бо далебі, заслуговують на те, — обізвалась одна молодиця з пійманих.
— Гріх тобі таке говорити, — гримав сотник. — Досить для неї кари, досить. Чоловіка втеряла і з пані зробилася жебрачкою. Я їй кривди не зроблю, хоч у мене їй панства не буде.