Шістка воронів

— Крові з носа, мабуть, і так було достатньо, — прошепотіла Інеж.

— Завжди краще ретельно підготуватися.

— Якби я не знала, подумала б, що тобі подобається завдавати фієрданцям страждань.

Дівчата опустили голови нижче й змішалися з юрбою, котра вкривалася брижами й заповнювала ротонду; вони не зважали на новоземську оленицю, котра намагалася покликати їх на інший бік кімнати. Важливо було не наближатися до інших служниць «Звіринцю». Інеж лише сподівалася, що їхні мантії не так просто буде відстежити в натовпі.

— Ця, — сказала вона, скеровуючи Ніну до черги подалі від інших служниць «Звіринцю». Здавалося, вона рухається трохи швидше. Але коли вони дісталися початку черги, Інеж засумнівалася, що зробила правильний вибір. Вартовий тут мав іще похмуріше обличчя й менше гумору, ніж усі інші. Він поклав руку на Нінині папери й ретельно вивчав їх холодними синіми очима.

— Тут сказано, що ти маєш ластовиння, — промовив він керчинською.

— Я маю, — протуркотіла Ніна. — Просто зараз його не видно. Хочеш побачити?

— Ні, — відрубав охоронець холодним, як крига, голосом. — Ти вища, ніж тут написано.

— Черевики з підборами, — сказала дівчина. — Я полюбляю дивитися чоловікам в очі. У тебе очі дуже гарні.

Він знову кинув погляд у папери, потім оглянув її статуру.

— Схоже, ти важча, ніж стоїть у паперах. Я зважу тебе.

Ніна майстерно здвигнула плечима, луска на вирізі її сукні опустилася ще нижче.

— Я люблю поїсти, коли в мене гарний настрій, — мовила вона, безсоромно надуваючи губи. — А гарний настрій я маю завжди.

Інеж намагалася зберегти незворушний вираз обличчя. Дівчина знала, що, якщо Ніна вдасться до кліпання віями, битву буде програно й вона розсміється. Але, схоже, фієрданець проковтнув пояснення. Може, Ніна справляє приголомшливий ефект на всіх поборників північного народу?

— Проходь, — сказав він хрипко. І додав: — Я… може, приєднаюся до вечірки пізніше.

Ніна пробіглася пальцем униз по його руці.

— Я залишу для тебе вільний танець.

Вартовий вишкірився, як дурник, а потім прочистив горло, і суворий вираз обличчя повернувся на місце. «Святі, — подумала Інеж, — мабуть, дуже виснажливо залишатися весь час таким млявим». Він кинув зацікавлений погляд на її документи, але думками, вочевидь, залишався там, де можна буде розгорнути всі шари Ніниного синьо-зеленого шифону, тож знаком показав їй проходити. Інеж зробила крок і затнулася.

— Чекай, — вигукнув вартовий.

Вона зупинилася, Ніна озирнулася через плече.

— Що не так із твоїми черевиками?

— Трохи завеликі, — пояснила Інеж. — Розносилися більше, ніж я могла очікувати.

— Покажи мені свої руки, — наказав охоронець.

— Чому?

— Просто роби те, що тобі кажуть, — гавкнув він у відповідь.

Дівчина випростала з мантії руки й підвела їх угору, демонструючи кострубате татуювання з павичевим пером.