Сокіл і Ластівка
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-3450-8
- Переводчик: Олександр Михед
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сокіл і Ластівка». Краткое содержание книги:
Чому б раптом старий морський вовк в останню мить життя повторював дитячу лічилку? Можливо, перед смертю незбагненні видіння згасаючої свідомості віднесли його назад у дитинство? Однак я непогано знаю людей такого складу. Їхня душа від грубого, жорсткого життя так черствіє, що не зберігає в собі ніяких чутливих спогадів. Якщо у згаслому мозку Невезучого Корсара й миготіли якісь картини, вони могли бути пов’язані тільки з одним: з колосальним скарбом, який Фортуна підкинула йому — і відразу ж забрала.
Особливо мені не давав спокою рядок вірша, для чогось викривлений, всупереч будь-якій логіці.
Тут причаїлася загадка, при цьому не особливо і складна. У Пратта не вистачило б ні часу, ні витонченості розуму вигадати щось хитромудре.
Думи, мої думи!
Від збудження я застрибав на місці. Це і було першим поштовхом до вирішення задачі. Стриб-скок? А що як…
Печера була витягнута неправильним овалом від входу ліворуч — праворуч виднілася глуха стіна. Інакше кажучи, ми перебували ніби на самісінькому зюйд-ості копальні, у правому нижньому її краї. Прямо навпроти входу чорнів перший шурф, У другому ряді їх було два; в третьому три; в четвертому — чотири і так далі.
Стриб-скок, стриб-скок. Допомагаючи собі крилами, я перескочив через чотири отвори, рухаючись по прямій. Кожен кидок дорівнював близько десяти футам, тобто просунувся я на сорок футів.
З підбора на носок? Що це може означати? Певно, поворот під прямим кутом.
Оскільки колодязі, через які я перестрибнув, всі знаходилися біля краю печери (правіше від них була вже стіна), повернути можна було тільки наліво, що я і зробив.
Не на захід, а на схід.
Тобто як це? Лічилка наче поправляла мене, підказуючи: ні— ні, ти помиляєшся. Повертайся до сходу, тобто праворуч.
Але ж там нічого немає? Вогонь смолоскипів висвітлював суцільну, непроникну породу. Судячи зі слідів від кирки, її свого часу обробляли — ймовірно, щоб прибрати скіс. Долі валялися два довгастих камені, один грубший, другий тонший. Вірогідно, це були шматки породи, витягнутої з якогось шурфу. А якщо так, чому вони правильної, прямокутної форми? Якому бовдуру спало на думку витратити час на те, щоб обтісувати непотрібні брили?
Ах, ах! — заквоктав я, відчувши справжнє саторі, себто прозріння душі.
З клекотом полетів я до моєї вихованки, схопив її дзьобом за рукав, почав сіпати.
— Що з тобою, Кларо? — здивувалася вона. — Чому ти кричиш? Що трапилося?
Я став перестрибувати через колодязі, зображуючи «стриб-скок, стриб-скок, з підбора на носок», після чого повертався праворуч, сідав на більший камінь, потім на менший. Горлав на всю горлянку. Потім проробляв той самий маршрут знову, знову і знову.
— Досить клеїти дурня, Епіне! — розлютився штурман. — Ваш папуга з глузду з’їхав. Досить на нього витріщатися! Краще допоможіть прив’язати канат!
— Стривайте… Що це там, біля стіни?
Летиція підійшла до каменів, помацала рукою їхні обтесані грані.
— Логане, ходіть сюди! Дивіться, цей шматок базальту схожий на брусок для гостріння! А цей, тонший, на брус!
Ну слава Будді, нарешті зметикувала!
— З бруса на брусок, — пробурмотіла вона, нахиляючись. — Що це може означати?
Міркуй, міркуй! Я б тобі показав, але задача мені не до снаги.
Дівчинка стала на менший прямокутник, і він ледь помітно опустився. Натиснула ногою на другий — щось заскрипіло, гухнуло. Частина стіни, що здавалася суцільним масивом, скрегочучи, відповзла вбік. Відкрився лаз. Цей механізм був влаштований за тим самим принципом, що й висувний дашок, який відсував водоспад.
— Ійя!!! — пронизливо завищав Гаррі. — Чуйка ніколи мені не зраджує! Я знав, Епіне, ви — та людина, яка мені потрібна! Пустіть, я перший!
Він кинувся вперед, схопивши найближчий смолоскип. Я обігнав ірландця — мені теж хотілося швидше побачити скарб.
Розділ двадцять перший
І макітрою в дашок
Багряні спалахи застрибали по горбкуватому склепінні ще однієї печери. Вона була набагато менша за першу і видалася мені дивною. Стіна, крізь яку ми проникли, відрізнялася від решти. Вона була рівною і помітно рукотворною, складеною з грубо витесаних каменів. Доволі швидко я зрозумів, що іспанські будівельники навмисно відгородили цю частину захованого в горі дупла, щоб сховати справжню шахту — всі колодязі, розташовані у першому відсіку, були облудними. Із зовнішнього боку хитромудрі будівельники надали стіні таємної копальні природного вигляду, а всередині робити цього не стали, бо маскувати вихід не мало сенсу.