Сибіріада польська
- Автор: Домино Збигнев
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України
- ISBN: 966-522-093-4
- Переводчик: Станислав Савкив
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сибіріада польська». Краткое содержание книги:
Долина одягався до роботи. Сьомкін влетів, кинувся йому на шию, почав його стискати й цілувати.
— Ура, Яне! Перемога! Перемога! Слухай, Москва щойно повідомила, що в Сталінграді сотні тисяч фріців узяли в неволю, на чолі з самим фельдмаршалом Паулюсом! Яне! Ти розумієш, що сталося? Що це значить?
Зі своєї кімнати виглянув заспаний Шахницький. Сьомкін і йому кинувся на шию:
— Мат, мат Гітлеру під Сталинградом, товаріщ юрист! «І на нашій вулиці буде свято», сказав товариш Сталін! І є! Ура, ура, ура!
Диктор московського радіо Левітан своїм характерним голосом читав повідомлення ТАРС про тотальну поразку німців під Сталінградом.
Сталінград! Сталінград! Сталінград! Тієї суворої зими назва цього міста над Волгою була на устах усього світу. «І на нашій вулиці буде свято!» Ці слова Сталіна гукали з червоних ряден транспарантів, вплетені у воєнні марші плили з вуличних гучномовців. Факт, що від часу розгрому німців під Сталінградом росіяни були майже певні, що цієї війни програти не можуть.
Тим часом щоденна праця воєнного часу в далекому сибірському тилу була більш ніж важкою: голод, понад сили праця жінок, старих і дітей. Та ще й окрім цього щораз молодших невпинно призивали до зброї. З фронту масово припливали «похоронки». З війни починали повертатися тяжкопоранені, покалічені солдати. «Всьо для фронта, всьо для победи!»
На цьому тлі присутність в тилу війни поляків, здорових молодих мужчин, особливо кидалася у вічі. Особливо російські жінки, вдови і самітні солдатки не приховували подиву і обурення.
— А ви чому не на фронті?
— Там наші кров проливають, гинуть, а ті тут, чоловіки, як бугаї, в тилу тиняються!
— Сорому жоден не має, Бога не боїтеся!
Розжалені, не розуміли, не сприймали до відома пояснень: «Ми поляки, нас на фронт не беруть, не наша вина!»
— Хай йому грець! Вчора в бані мало мене ті відьми мітлами не затовкли! Де там їм щось пояснити...
У Тулуні міська баня була спільна: милися там усі разом, без розрізнення статі і віку. Долина боявся вошивості, і один раз на тиждень цілою трійкою йшли в баню. Роздягалися в дожидальні, лахи здавали у парівку — пункт очищення від вошей, брали відерця і березові «вєнікі»-мітелки — і входили до тонучого в клубах пари залу, де приймали ванни.
Сташек подібну міську баню пам’ятав ще з транспорту, коли конвоїри зігнали там усіх разом — від малого до старого. Соромився тоді. Очей не смів підняти, бо навколо всі знайомі з вагона, з Червоного Яру. Усі голі: прекрасна, як статуя, Циня Біалерова і згорблена від старості, з опухлими, мов балки, ногами, зі звисаючими грудьми — бабуня Шайніна. Вмивалися тоді охоплені мовчанкою, принижені соромом. У тулунській бані всі були один для одного чужі. А серед чужих і сором буває інший. Зрештою мало тут хтось кимось особливо цікавився. Люди прийшли викупатися, випарити в жарі промерзлі кості. А якщо у натовпі голяків заплутався збочений, придуркувтий або підпитий свинтус, який неспроможний був стримати своєї похоті, тоді йому біда: жінки, бо саме вони тут повсюдно переважали, піднімали вереск, кидалися на такого з кулаками, обливали відрами крижаної води, до крові хльоскали березовими мітлами. Якщо не брати до уваги таких випадків — у сибірській бані панував повний ввічливості загальний симбіоз.
— Помий мені, голубчику, спину, бо ніяк туди дістатися не можу.
— Хлюпни, прошу, гарячої води з цебрика так, щоб на ціле тіло пішла.
— Туалетного мила трошечки позичиш?
— Сильніше, сильніше бий, спину і мітелки не жалкуй. Видержу! О, жіночки, как харашо!
— Пари, пари! Зробіть там більше пари, не жалійте!
— Пари, пари! Нема кращих ліків, ніж гаряча пара.
У лазні били в ніздрі, душили горло нестерпний сморід і запахи сірого мила, людського тіла, відходів, гнилого дерева, розпалених до червоного кольору лопаючих і сичащих клубами гарячої пари каменів, коли хлюпали на них крижаною водою. У бані було розлінююче тепло, а коли думали, що там, на дворі, мороз доходить до сорока градусів, не хотілося з неї виходити...
Долині цієї зими надокучувала куряча сліпота, яка знов поверталася до нього. Мучила його особливо ввечері, коли треба було ще підвезти кілька останніх бочок води. Нічого не вдієш: залишали малого Тадека самого в кімнаті, а Сташек їхав батькові допомагати. Хлюпаюча з бочки вода негайно замерзала, обліплювала сани, коновку і одяг шкаралупою льоду. Батько, недобачаючи, дозволяв Сташеку поводити Карим. Кінь після перших спроб, коли не дуже довірливо лупав очима у напрямку малого візника, незабаром підкорився йому повністю. Овес для Карого одержував батько з зернових складів. А час від часу в неділю, коли не розвозив води, їхав у колгосп по сіно.