Острів Смерті

…На його мокрому обличчі не було ніякого виразу. Зрештою, й називати обличчям не було чого. То були останки, сотню раз бачені, попіл, що летить за вітром. „Так, наче він жив лише для того, щоб сказати, що я гарна”,— подумала вона. А навіщо це? Яке значення має зараз те, гарна вона чи ні? Та який зміст укладав у ті останні слова солдат? Вона цього не знала. Та вони й не додали їй ніякої сили. Перед тисячами смертей усе втратило сенс, на тій землі не залишилося нічого прекрасного…

Час знову почав текти, коли я промовила: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян майже одночасно повторила: „Від'їжджаємо”. Мене ця дорога вела до початку, Ая-тян — до кінця; це були різні дороги, але зараз вони простелилися до одного місця призначення. Чого це Ая-тян без ніякого жалю й навіть радо пішла за мною — так, наче в кінці її чекало щось чудесне? Адже від тої миті, коли ми вийшли з дому Нісімото-сан, цими вулицями вона ніколи не ходила. „Я б хотіла поглянути на рідну оселю”,— несміливо сказала вона. Я погодилась і перед тим як поїхати на токійський вокзал, ми прогулялися навколо храму Хонгандзі в Цукідзі. Ая-тян здебільшого мовчала, а якщо й говорила, то лише згадувала про своє дитинство. При цьому ми, напевно, пройшли повз дому її батьків. Таким способом вона переконувала себе, що їде в останню путь. Ми спізнилися на полудневий експрес, а тому почекали наступного. Сівши у вагон, я почала безтурботну розмову, сміялася так, ніби тішилася цією мандрівкою, та оскільки мертва частина моєї душі, як і полотна, повернуті лицем до стіни в майстерні, не могла воскреснути, то і мій голос, і сміх були всього-на-всього судомою моїх голосових зв'язок. „Я вперше їду з вами так далеко,— мовила Ая-тян. Далеко? Вона напевне знала, куди.— Я ніколи не була в Хіросімі”. Хіросіма… Безперечно, вона також знала, що це означає. „Ая-тян, ще не пізно,— в думках зверталась я до неї.— Одумайся, зійди з цього потягу й пересядь на інший, що йде в столицю, а я поїду сама. Ти заблукала і, потрапивши в мій час, опинилася в одному зі мною потязі. Зимової ночі ти побачила погани сон, послухалася оманливого чужого голосу й перестала бути собою, та коли розвидниться, ти зрозумієш, що помилилася, бо тобі не треба було сідати в цей потяг і їхати зі мною в останню путь. Так, ти помилилася. Наші часи відрізняються. Ая-тян, тобі нема потреби вибирати фатальний кінець, ти ж можеш жити собі на радість”. Усе це я говорила подумки, а не вголос. Чому? Бо була під й о г о наглядом? Ні, ми з н и м творили одне ціле, а, тому в о н о не затуляло мені рота. Просто я вважала, що Ая-тян так буде краще. Так буде краще. Досі ми тільки покірно чекали, а самі не намагалися вибирати й о г о, хоча від самого початку я розуміла, що це найголовніше. Я боролася з н и м і не хотіла слухати й о г о нашіптувань. Та коли зважитися, то зникне страх і тривога, час опише плавну спіраль і доведе до того місця, яке буде і початком, і кінцем. Видно, Ая-тян теж до цього додумалася. Знала вона й те, що добратися туди можна тільки разом зі мною. Знала, що час готує там для нас неминучу розв'язку. Ми не були його жертвами, а повними володарями. Простягаючись від вічності до вічності райдугою, він утишував страждання і залишав після себе щось схоже на прозору кулю. З такими думками в голові я сміялася, а Ая-тян, недовірливо поглядаючи на мене, питала: ”З чого ви смієтеся?” — і собі робила те саме. Разом з нами гулко реготав потяг і мчав до місця призначення. Мчав до н ь о г о.