Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #1
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подано за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
— Отже, коли ми були вже недалеко від цього селища, знялася велика буря. Уночі ми були зовсім безпорадні і не знали, де ми.
— А ти ж допіру казав, що той ватажок знав…
— Заспокойся, Опі-Кване! Ти дурень і нічого не можеш втямити. Отож я сказав, що вночі ми були зовсім безпорадні, коли враз крізь бурю я почув, як море б'ється в береги. Із страшенним гуркотом ми вдарилися в берег, я опинився у воді й поплив. Увесь берег був скелястий. На багато миль виднів один тільки клаптик улогої землі. Я знав, що єдиний порятунок — це закопатися руками в пісок, щоб прибій не змив мене. Решту людей порозбивало об скелі. Крім ватажка, нікого навіть не викинуло на берег, та й того я пізнав тільки по каблучці на пальці.
Коли настав день, від шхуни не лишилося й сліду. Я повернувся спиною до моря і пішов у глиб країни, щоб роздобути собі їсти і хоч подивитися на людські обличчя. Незабаром я прийшов до якогось будинку, мене впустили й нагодували, бо я вмів уже говорити мовою білих людей, а вони завжди привітні. Будинок же цей був більший за всі наші будинки і за будинки наших батьків.
— Мабуть, величезний був будинок! — зауважив Кугах, ховаючи свою недовіру під подив.
— І багато дерева, мабуть, пішло, щоб збудувати такий будинок, — в тон йому підхопив Опі-Кван.
— Це ще абищиця! — зневажливо знизав плечима Нам-Бок. — Які наші хатки проти того будинку, такий і він проти інших, що мені довелося пізніше бачити.
— А люди були також дуже великі?
— Ні, звичайні люди, такі, як ви та я, — відповів Нам-Бок. — Я вирізав собі кийка, щоб зручніше ходити, і, пам'ятаючи, що повинен буду розповісти вам про все, браття мої, я робив на ньому зарубки на кожного, хто там жив. Пробув я там багато днів. Мені давали роботу й платили гроші. Ви не знаєте, що воно таке гроші, але це — дуже добра штука.
Одного дня я розпрощався і пішов далі. Дорогою я здибав багато людей, і став робити уже маленькі зарубки, щоб усім стало місця. Коли це раз я натрапив на дивну річ: на землі переді мною лежала залізна штаба, така, як рука завтовшки, а за добрий крок від неї друга така сама.
— То ти, виходить, став багатою людиною, — сказав Опі-Кван, — залізо дорожче за все на світі. З нього можна було наробити багато ножів.
— Ні, воно було не моє.
— Ти його знайшов, і по закону воно твоє.
— Зовсім не так. Це залізо поклали білі люди. А крім того, ці штаби були такі довгі, що їх не міг би піднести жоден чоловік, — навіть кінця їм не було ніде видно.
— Нам-Боку, щось у тебе занадто багато заліза, — застеріг Опі-Кван.
— Мені самому було важко повірити своїм очам, але не вірити я не міг. І поки я стояв і дивився… — Він зразу повернувся до ватажка. — Опі-Кване, ти чув, як реве розгніваний морський лев? Уяви собі тепер, що морських левів стільки, скільки хвиль у морі, і уяви, що з них усіх зробили одного лева і що він заревів. Ось таке ревіння я тоді почув.
Рибалки з подиву голосно скрикнули, а в Опі-Квана як звисла пижня щелепа, так і лишилась.
— Здалеку вихопилося страховище, таке завбільшки, як тисяча китів, — оповідав далі Нам-Бок, — воно було однооке, блювало димом і страшенно голосно хропло. В мене з переляку затремтіли ноги, і я побіг стежкою між двома штабами. Але воно, це страховище, мчало за мною, як вітер, і коли я перескочив через залізну штабу, то вже відчував на обличчі його гарячий подих.
Опі-Кван опанував себе, його щелепа стала на місце.
— А потім, потім що, Нам-Боку?
— Воно промчало по залізних штабах, не зачепивши мене, а коли я знову зміг твердо стояти на ногах, страховище вже зникло з очей. У тій країні воно — звичайнісінька річ. Навіть жінки і діти не бояться його. Люди змушують їх, цих страховищ, працювати на себе.
— Так, як ми своїх собак? — спитав Кугах з іскоркою недовіри в очах.
— Авжеж, так, як ми примушуємо своїх собак.
— А як же вони розводять ці… ці страховища? — спитав Опі-Кван.
— Вони їх зовсім не розводять. Вони самі роблять їх з заліза, годують камінням і напувають водою. Каміння обертається в огонь, а вода — в пару. Ця пара з води диханням виходить їм з ніздрів і…
— Стривай, стривай, о Нам-Боку, — перепинив його Опі-Кван. — Розкажи нам краще про щось інше. Ми втомилися слухати про те, чого ми не можемо зрозуміти.
— Невже ви не розумієте? — спитав у розпачі Нам-Бок.
— Ні, ми не розуміємо, — скаржились і чоловіки, і жінки, — ми не можемо зрозуміти.
Нам-Бок подумав про складні жниварські машини, про машини, що показують образи живих людей і говорять їхніми голосами, і відчув, що його плем'я нічого цього но зрозуміє.