Золота медаль [uk]

Марійка підійшла до дзеркала, постояла, поправила укладені на голові коси. Знову й знову надходив давній, знайомий біль від непоправної втрати. Він уже був безсилий затамувати всі інші живі почуття, але ще ятрив серце, щемів у грудях...

Повернулась до тітки:

— Мені треба піти на пошту. Ви будете вдома?

— Ой ні, Маріє, я теж хочу піти. Мені на півгодини треба в крамницю. А що тобі на пошті? Якщо — марок чи листи здати, давай, я можу...

— Ні, ні, я сама, сама. А якщо вам треба в крамницю, я можу по дорозі...

— Е, ні, ти не знаєш, я сама.

— Я ж буду вдома,— обізвалася Варя.— Ви йдіть.

Марійці хотілось побути на самоті, вона вдяглась і, не чекаючи тітки, вийшла на вулицю. На розі вона сіла в трамвай, який ішов у напрямі до кладовища. Їй не треба було ні на яку пошту, а хотілось відвідати могилу матері. Їздила на кладовище часто, при першій можливості.

Біля залізних кладовищенських воріт бабусі продавали квіти й білий пісок у цеберках.

Марійка йшла алеєю старих осокорів. Від головної алеї відбігали вбік алейки вужчі, які вели в кущі з старими хрестами і надмогильними пам’ятниками.

Євгенію Григорівну було поховано на краю кладовища, біля старої стіни, обвитої хмелем і плющем. У стіні зяяв великий пролом, і крізь нього, мов у вікно, було видно, як зеленіли поля і синіли далекі ліси.

Марійка була приємно вражена: навколо материної могили стояла нова залізна огорожа. Біла фарба ще не встигла висохнути і вилискувала глянцем. Зворушена дівчина обережно відчинила хвіртку, зайшла всередину і сіла на лавочці.

Могила недавно була обкладена дерном, та на ньому вже встигла вирости молода трава, а якийсь скороспілий вівсюжок навіть заколосився.

«Напевне, поставили мамині друзі з інституту,— подумала Марійка, розглядаючи масивну гратчасту огорожу.— Мине тридцять і сорок років, могила осяде, лишиться від неї тільки невеличкий горбок, зарослий степовими травами, а така огорожа, мабуть, усе ще стоятиме».

І Марійка побачила себе. Ось вона через тридцять років приїхала з далекого міста і прийшла відвідати дорогу могилу. Ледве знайшла її. Фарба на гратах давно облупилась, облізла, залізо почорніло, його їсть іржа, хвіртка зірвалася з петлі, та огорожа ще стоїть. Лавочки вже немає, і доведеться сісти просто на густу траву. Навколо ширяють, як і зараз, ластівки, світить сонце, поскрипує старий осокір, десь поблизу співає цвіркун. І вона, Марія Климентівна, вже, може, заслужений професор, сидить і згадує, згадує... Вона думає, коли б її мати захворіла зараз, вона б уже не вмерла, бо її дочка винайшла могутні ліки проти потворної смертельної пухирчатки і ще — проти рака, проти туберкульозу... Смерть відступила! Людина вирвала в неї ще кілька десятків років...

Між огорож і зелених кущів майнула дуже знайома Марійці постать у сірому платті і в такому ж сірому капелюсі.

Ольга Григорівна поспішала до могили з букетом бузку і глечиком. Вона йшла, не помічаючи племінниці.

Марійка сумно усміхнулась: «Ось куди зібралась тітка, а говорила — до крамниці!»