Вибрані твори
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
Скільки вони так простояли одне навпроти одного — не Пам'ятає. Тільки раптом підвелося незвично прекрасне і бліде обличчя дружини, і подивились на нього правдиві очі не з острахом, не з проханням, не з перемежованими половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором і незрозумілим подивом. А непролиті чисті сльози уже бриніли в обідках збільшених очей.
І Дмитрові враз стало соромно за себе, за свою дику злість, за напад на Григорія. Він уже не може більше дивитися в очі дружині і, водночас почуваючи, як раптом він звільняється від гнітючого тягаря, що не тільки наліг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, — тихо говорить:
— Оце так чоловіка стрічають? Чарки на столі нема, обід не стоїть. Не варила, може? Розлінувалась? — і лагідно усміхається доброю усмішкою, ніби просячи пробачення в дружини.
І Югина, що приготувалась до найгіршого, більше не може стримати сліз. Враз Дмитро став їй невимовне дорогим, близьким, любим. Плачучи, кидається до чоловіка, охоплює його шию руками.
— Дмитре, дорогий…
І її голова б'ється на широких міцних грудях дружини. Вона ще не розуміє всього, що трапилось, ще внутрішній острах морозом пробігає по спині, але вже знає, що Дмитро, її Дмитро невіддільний від неї, що без нього опустіло б її серце, як порожній вимолочений колос.
І це не дивує, а радує її, хоча недавно ще почувала себе поруч з Дмитром цією самою беззернистою зігнутою стеблиною. її тіло, відчуваючи на собі дужі заспокійливі руки, наливається такою любов'ю, як в щасливих жінок, що вперше відчули материнство.
Вона відхиляє голову, щоб подивитись на Дмитра, і вражено помічає в куточках його очей вогкий, щасливий блиск. І чоловік ще ближчим, дорожчим стає для неї.
— Дмитре, мій Дмитре, — тулиться до нього.
— Що, дорога? — Він, підіймаючи свою кохану на руки, цілує, її.
Докія, ставши на поріг, з подивом і хвилюванням дивиться на сина і дочку, а потім непомітно виходить у сіни. «Порозумілися. Тепер усе піде на лад, — закривши двері, ще бачить перед очима невістку й сина і зітхає: — Ні, таки Тимофій не шанував так своєї Докії…»
Частина друга
І
В морозному передсвітанку, стишуючись, весело шерехкотів лапатий, сизий сніг, і в саду без вітру перегойдувалася обважніла ткань пухнастого віття. В густому досвіті, коли все так принадно, виразно окреслюється і збільшується, здавалося — не сніг, а легкокрилі зграї птиць зліталися на синьо-димчасті розлогі крони дерев.
— Поїхали! — Дмитро зручніше засунув за пояс колун, підхопив на плече топтуху і легко, обома ногами, вскочив у металеві затиски лиж.
— Тату, візьміть мене із собою! — напівроздягнутий русявий хлопчик, випустивши з рук сінешні двері, проворно добіг до Дмитра, з надією поглянув на нього великими чорними очима.
— Акиш, малеча, до хати. На річці ще, чого доброго, тебе щука проковтне. Візьме, значить, та й проковтне всього, тільки чоботи і ремінець на берег викине, — з перебільшеним гнівом накинувся на свого похресника Варивон.
— Андрію, я що сказав? — строго промовив Дмитро до сина, і той зразу ж насупився, примружуючи очі і підбираючи губи.
Варивон поглянув на розгніваний вид хлопчини і ледве не покотився зо сміху.
— Подивись, подивись на нього, — шепнув Дмитрові. — Викапаний батенько. Навіть ніздрі так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся.
Дмитро через плече зирнув на сина, усміхнувся, подобрішав:
— Візьму тебе, Андрію, на річку, як потеплішає. Ну, біжи до хати — замерзнеш.
— Чого б це я замерз? — сумовитими очима поглянув на батька, але той, не обертаючись, трохи пригнувся і розгонисто, чорніючи та збільшуючись, підіймається на високий перемет. Два чистих, рівних сліди прорізали сніг, і світанок зразу ж їх наповнив темнішою синню.
— Поїхали, — з жалем і болем вирвалося з грудей хлопця. Він довго слідкує за двома чорними постатями, що спадають в долинах і знову підносяться на пагорбках. Здається, зараз вони їдуть не до Бугу, а піднімаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже трепетало свіжими барвами і розколювалось матовою смугою ранку.
Уперто мотнувши головою, хлопець легко біжить до хати і ледве не збиває з ніг невеличку метушливу дівчинку.
— Андрію, чого ти роздягнутий бігаєш по холоді? Я мамі скажу.
— Ет, помовч мені, розумниця.
— А як простудишся?