Смерть Верґілія

Та ось пролунав якийсь голос — не Плотії, ні, чийсь чужий. Ба, голос раба! Дуже дивно, одначе, адже рабові нічого тут робити; і той голос промовив: «Тобі вже не треба нічого закарбовувати». — «Чому мені радиш це ти, а не Плотія?» Та потім озвалася й Плотія, і голос її знову був, як і доти, мов лагідний легіт: «Послухайсь його; тобі вже не треба нічого записувати».

Отже, перечити марно, хоч у нього й закралась підозра, що Плотія підтримала раба лише зі страху, потерпаючи, що і саму її, чого доброго, зарахують до сонму створінь, приречених на забуття. Так чи так, а перечити марно. Та чому цей наказ такий беззаперечний? Чому? Адже й тепер ще, атож, і тепер ще могла б удатися спроба надолужити згаяне, щоб, попри все, врятувати поему, навіть якщо це, по суті, остання хвилина й намагатись що-небудь поправити вже майже запізно; але спроба вдалася б, якби пощастило спинити, затримати цю, саме цю і саме тут мить єдину й останню, затримати все відчутне і суще, оцю кам’яну довговічність довкола — мурів, підлоги, будинку і міста, всього, що надійно стоїть і водночас вже витає, що кудись відлітає в нерухомо застиглому світі, — спинити й затримати оце гойдання, яким, мов під час землетрусу, все довкола охоплене, й ти пливеш понад ним, гейби в човні по дзеркальній гладіні, й тебе поглинає дзеркальна безплотність потьмянілого полудневого світла… О, якби ж можна було все це затримати, закарбувати земну оцю втому, сховану за тендітно-суворими рисами парсуни Цезаря, закарбувати, увічнити бодай невеличкий уривок цієї розмови, що невидимим ланцем поміж них перекинулась, це перемовляння, ці запитання й відповіді поміж єством і єством, що вийшли обоє з отого слизького клубка, ні, не збагнути їхньої злади, не збагнути божественної зустрічі променистих поглядів їхніх очей. О, якби можна було, якби дано було затримати, закарбувати ще бодай це, якби стало снаги ще бодай на таке, то, може, це і стало б найпершим, а воднораз і останнім проблиском істинного пізнання життя. Та чи стало б? «Хоч би що ти робив у цім світі, ніщо поцейбічне тебе уже не вдовольнятиме», — сказав раб, і слова ці пролунали для нього так переконливо, що потвердження їхнього він уже не чекав від Плотії; бо хай дух у жадобі пізнати хоч як глибоко проникне у суще, хай навіть він розкладе його на праелементи, відділить спокійну терплячість від діяльного руху, їх усюди і скрізь виявляючи, першу — як воду і землю, другий — як вогонь і етер, хай дух, проникаючи у таємниці атомарного коловороту, розкладе усе суще на численні його складові, ба більше, хай навіть розкриє він суть щонайглибшу людини, цього створіння з порізнених членів, хай до найменших дрібниць вивчить сутність людську, вивчить богоподібність і самооману діяння людського й слова людського, хай навіть сутність людську він оголить до наготи щонайглибшої, щонайостаннішої, здираючи плоть з кістяка її, видуваючи мозок з кісток і думки її так розвіваючи, щоб не лишилось нічого, окрім обібраного, незбагненного «я» з його божественною самозневагою, хай дух у жадобі пізнання усе це і звершить, хай він, посуваючись крок за кроком, усе це й затримає, ба навіть докладно опише, так він однаково ще не зробить і кроку, поцейбічним лишиться пізнання, лишиться воно до землі прив’язаним — лишиться пізнанням життя, але не пізнанням смерти; ми з хаосу споконвічної ночі видобуваємо часточки істини, одна по одній, сточуємо ланку до ланки в суцільний ланцюг істини; безкінечний ланцюг той, як і сама істина — безкінечна, як і життя, й така сама безглузда, і на безглуздість приречена доти, доки їй, як і життю, відкриється пізнана й сама вся в пізнанні смерть, це світло вмирання безсмертного, сенс простий і немудрий людського буття, єдність творення як усім істинам істина; о, ніколи пізнання життя, по-земному прив’язане до всього земного, не піднесеться над пізнаним і йому не даруватиме неперебутну єдність — єдність сенсу, з волі якого життя як творіння триває і в цьому довічному стані довічно лишається в пам’яті.