У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Наступного дня по лекції харків'янина, сидячи на причілковому боці призьби від шляху, Петро із Клавою зауважили, що армійців на луці помітно поменшало, і, дивуючись, що вони не розходяться, пояснювали собі їх поведінку тим, що в розкидуваних із літаків німецьких листівках була обіцяна всім, хто здаватиметься, видача спеціальних довідок-перепусток, які передбачатимуть і право на одержання пайків хліба та інших продуктів.

Спершу Клава, а за нею й Петро почули торохтіння мотора мотоцикла десь аж за фійками і збентежилися, здогадуючись, що належить він, мабуть, німцям. Дійсно, із-за фійок на путівцеві до хутора виринув мотоцикліст у плащі з чорної блискучої церати з підвішеним на грудях автоматом. Слідом показався другий, а потім і третій, коли перший уже проїжджав проти двору Зіньків за парканом і кущем троянд. Із появою мотоциклістів почали зводитись армійці на луці. Перший мотоцикліст направився шляхом до птахоферми, другий, не глушачи мотора, приспинився під двором Зіньків, а третій, також не виключаючи мотора, став у балці біля фійок.

Петро із Клавою, пригнувшись на призьбі, дивувалися, що армійці, маючи кулемети, автомати й рушниці, і не збиралися стріляти в німців.

— Листівки їх паралізували, чи що?! — шепнула Клава спантеличено.

— А може набоїв не мають або раді німцям, як Шапран, — відповів Петро пошепки, вперше побачивши ворогів так близько й усвідомивши, що це ж, мабуть, рядові вояки, а радянські навіть командири не мають мотоциклів.

Тим часом той мотоцикліст, що спинився проти двору, переглянувшись на віддалі зі своїми колегами, що німо стояли, вже виключивши мотори, вирушив навпростець, трясучись на нерівностях бездоріжжя, прямо до армійців. За яку хвилину німець під'їхав до групи бійців, спинився, щось проказав, а потім руками пояснив, що вони мають зібратися докупи. Бійці почали складати на підводи кулемети, автомати й рушниці, сейфи й казани, зносячи все те з луки, потім запрягли у вози коней, вигадувались у ряди по три й рушили маршем до мотоцикліста біля фійок, їх замкнув той німець, що під'їхав від двору Зіньків, за ним поїхали підводи з фірманами, заключав колону мотоцикліст, що стояв біля птахоферми.

Минуло якихось десять чи двадцять хвилин, як рота бійців, залишених командирами й комісарами, в супроводі лише трьох німців зникла на путівці за фійками. Янчук і Зінько, отетерілі від побаченого, мовчали, кожний думаючи своє під жваві перегуки сусідів, які, звичайно, також спостерігали оту трагічно-дивну здачу червоноармійців у полон.

— Треба було їх покликати, щоб забрали в другій хаті армійське причандалля, — почув Петро голос господаря поряд.

— Яке таке причандалля? — подивився він здивовано-тривожно на співкурсницю.

— Казали ж, що штаб у нас був, то лишили повну хату май, дротів, якихось пристроїв, кілька автоматів і рушниць та бозна що ще... Ми туди боїмося й заходити, через вікно заглядаємо.

— Веди мене, Клавочко, в ту другу хату... Німці вас можуть постріляти, бо ж ви не заявили їм про це щойно, як вони були тут, — звівся Янчук.

Обережно відкривши двері при батькові й матері, Петро із Клавою обстежили другу хату, виявивши кілька телефонних рацій, великі мотки різнокольорових дротів, навушники, телефони, стару плащ-палатку, стрічки набоїв до кулеметів, ящик патронів для автоматів і рушниць, кілька саперних лопаток і зім'яту брудну постіль. Зрозуміло було, що ніхто нічого там не мінував.

— Раджу вам усе це негайно десь закопати, бо можете мати біду від німців! — порадив Петро батькам у заклопоті.

— А як повернуться командири з комісарами? — переймався господар.

— Як вернуться, скажете, що ви приберегли їх добро, то ще й подякують вам, — Янчук і сам не вірив у те, що говорив. — А саме ті, що все це полишили, живими сюди не вернуться, думаю.

Того ж дня у садку під вишнями була викопана яма, в яку все знайдене склали, накрили старою цератою і плащ-палаткою, засипали землею, загромадили й полили водою. Увечері Петро об'явив Клаві, що завтра він вирушає в подальшу дорогу на Градизьке Таборище, подякував господарям за притулок і пішов спати з надією добратися таки до правого берега Дніпра.

Рано наступного дня дівчина провела гостя в сирому тумані до кінця хутора, де вони попрощалися по-родинному, адже їх пов'язувала справжня щира дружба, не маючи жодної уяви, що з ними буде далі. Янчукові було неймовірно шкода лишати Клаву в цьому загубленому в степу хутірці-виселку в невідомості й одинокості.

Петро відходив від Зіньків не лише із достатнім запасом їжі в кошовці, а й приодягнений: у господаревих ще добротних бумазеєвих штанях поверх галіфе й кальсон та у його ж теплій байковій сорочці, на ногах мав вив'язані Клавою вовняні шкарпетки і знайдені в кімнаті штабу новісінькі баєві онучі. Все те вночі при похолоданнях та при його здоров'ї було для Янчука безцінним даром.