У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Знав він багато, його прогнози були оптимістичні, а передбачення — мажорні.
— Так і тільки так ми, як народ, можемо спинити свій хід із іменем вождя і вчителя у смертельне нікуди попереду планети всієї при постійному сатрапному воєнному комунізмі, старанно вивчаючи на практиці межі нужд і експлуатацію рабства та основи й методи рукопашного бою у своїх чи й чужих землях із суцільно-ворожими або сумнівними печерними буржуазними елементами підворітників, захищаючи соцвибір, як найсправедливіший, під безсонним наглядом послідовників кращого друга безпритульників залізного Фелікса і його фраєрної шобли временщиків із обов'язками й совістю найпершої у світі країни чудес всеземного раю, — карколомно трощив Шапран радянську дійсність. — Командно-адміністративні росоязичники-заїки облудною дружбою з великими старшебратцями показали нам державу-деспотію суцільного визиску і систему загальної безгосподарності так, що новим окупантам, друзі мої, несила буде її втямити, наслідувати й досягти. Отож, нова окупація, гадаю, буде ще одним досвідом дня нашого нещасного народу, — харків'янин був мов запрограмований. — Навіть оргнабори молоді до Фатерлянду, що, чувати, вже ведуться в наших західних «звільнених» областях, та гіркий хліб чужини не будуть гливкими пайками сибірів чи соловків, — видихнув він гаряче свої переконання.
Близилася північ, Янчук, навіть закутаний у ковдру Клави, все більше чув свій поперек, вже досить змерзнувши, а Влас Кононович був невгамовним і невичерпним, радіючи, що мав із ким себе розрядити, та Петро врешті, пославитись на болі, спинив його.
— Так як неосяжного не осягти, то зосередься може на Петрі Могилі і на кошовому й полководцеві Іванові Сіркові, чи на Григорієві Сковороді і гетьмані Мазепі — вершинах нашої історії і не розпорошуйся на інше, коли вже на чомусь спинився, бо життя коротке наше... Спасибі вам, дорогі друзі, за цей вечір і шмат ночі, розмова з вами — це моє відродження, — заокруглювався гість.
— Петра, Власе Кононовичу, також переслідували, — без зв'язку зауважила Клава.
— Я те відчув інтуїтивно, «друг мого друга — мій друг» — це для мене святе!.. Не вішайте носів, «Ганнібал біля воріт» і з мечем, тож будьте готові його зустріти!.. «Поетами народжуються», тож гляди, друже, в собі поета! — звівся врешті Шапран. — Доброї вам ночі, радію, що ви є на світі отакі, — і пішов не шляхом, а садами-городами.
Янчук довго не міг заснути після зустрічі, в ньому пробудилася спрага до знань, він повторював і аналізував почуте, хворобливо усвідомлюючи свою обмеженість...
Тижневий спочинок у родині Зіньків із паренням ніг у гарячій воді з перцем, а найпаче спожиті рештки червоного стрептоциду сприяли значному фізичному зціленню Янчука, а проведений у розмовах із Клавою час — відроджувальному поверненню Петрового єства й духу до норми із жадобою вчитися й боротися за існування. Правда, як саме складатиметься подальше життя під новою окупацією, не відав і не знав ніхто: ні він, ні Клава, ні її батьки, ні Шапран.
Наступного дня по лекції харків'янина, сидячи на причілковому боці призьби від шляху, Петро із Клавою зауважили, що армійців на луці помітно поменшало, і, дивуючись, що вони не розходяться, пояснювали собі їх поведінку тим, що в розкидуваних із літаків німецьких листівках була обіцяна всім, хто здаватиметься, видача спеціальних довідок-перепусток, які передбачатимуть і право на одержання пайків хліба та інших продуктів.
Спершу Клава, а за нею й Петро почули торохтіння мотора мотоцикла десь аж за фійками і збентежилися, здогадуючись, що належить він, мабуть, німцям. Дійсно, із-за фійок на путівцеві до хутора виринув мотоцикліст у плащі з чорної блискучої церати з підвішеним на грудях автоматом. Слідом показався другий, а потім і третій, коли перший уже проїжджав проти двору Зіньків за парканом і кущем троянд. Із появою мотоциклістів почали зводитись армійці на луці. Перший мотоцикліст направився шляхом до птахоферми, другий, не глушачи мотора, приспинився під двором Зіньків, а третій, також не виключаючи мотора, став у балці біля фійок.
Петро із Клавою, пригнувшись на призьбі, дивувалися, що армійці, маючи кулемети, автомати й рушниці, і не збиралися стріляти в німців.
— Листівки їх паралізували, чи що?! — шепнула Клава спантеличено.
— А може набоїв не мають або раді німцям, як Шапран, — відповів Петро пошепки, вперше побачивши ворогів так близько й усвідомивши, що це ж, мабуть, рядові вояки, а радянські навіть командири не мають мотоциклів.
Тим часом той мотоцикліст, що спинився проти двору, переглянувшись на віддалі зі своїми колегами, що німо стояли, вже виключивши мотори, вирушив навпростець, трясучись на нерівностях бездоріжжя, прямо до армійців. За яку хвилину німець під'їхав до групи бійців, спинився, щось проказав, а потім руками пояснив, що вони мають зібратися докупи. Бійці почали складати на підводи кулемети, автомати й рушниці, сейфи й казани, зносячи все те з луки, потім запрягли у вози коней, вигадувались у ряди по три й рушили маршем до мотоцикліста біля фійок, їх замкнув той німець, що під'їхав від двору Зіньків, за ним поїхали підводи з фірманами, заключав колону мотоцикліст, що стояв біля птахоферми.
Минуло якихось десять чи двадцять хвилин, як рота бійців, залишених командирами й комісарами, в супроводі лише трьох німців зникла на путівці за фійками. Янчук і Зінько, отетерілі від побаченого, мовчали, кожний думаючи своє під жваві перегуки сусідів, які, звичайно, також спостерігали оту трагічно-дивну здачу червоноармійців у полон.
— Треба було їх покликати, щоб забрали в другій хаті армійське причандалля, — почув Петро голос господаря поряд.
— Яке таке причандалля? — подивився він здивовано-тривожно на співкурсницю.
— Казали ж, що штаб у нас був, то лишили повну хату май, дротів, якихось пристроїв, кілька автоматів і рушниць та бозна що ще... Ми туди боїмося й заходити, через вікно заглядаємо.
— Веди мене, Клавочко, в ту другу хату... Німці вас можуть постріляти, бо ж ви не заявили їм про це щойно, як вони були тут, — звівся Янчук.
Обережно відкривши двері при батькові й матері, Петро із Клавою обстежили другу хату, виявивши кілька телефонних рацій, великі мотки різнокольорових дротів, навушники, телефони, стару плащ-палатку, стрічки набоїв до кулеметів, ящик патронів для автоматів і рушниць, кілька саперних лопаток і зім'яту брудну постіль. Зрозуміло було, що ніхто нічого там не мінував.
— Раджу вам усе це негайно десь закопати, бо можете мати біду від німців! — порадив Петро батькам у заклопоті.
— А як повернуться командири з комісарами? — переймався господар.
— Як вернуться, скажете, що ви приберегли їх добро, то ще й подякують вам, — Янчук і сам не вірив у те, що говорив. — А саме ті, що все це полишили, живими сюди не вернуться, думаю.
Того ж дня у садку під вишнями була викопана яма, в яку все знайдене склали, накрили старою цератою і плащ-палаткою, засипали землею, загромадили й полили водою. Увечері Петро об'явив Клаві, що завтра він вирушає в подальшу дорогу на Градизьке Таборище, подякував господарям за притулок і пішов спати з надією добратися таки до правого берега Дніпра.
Рано наступного дня дівчина провела гостя в сирому тумані до кінця хутора, де вони попрощалися по-родинному, адже їх пов'язувала справжня щира дружба, не маючи жодної уяви, що з ними буде далі. Янчукові було неймовірно шкода лишати Клаву в цьому загубленому в степу хутірці-виселку в невідомості й одинокості.
Петро відходив від Зіньків не лише із достатнім запасом їжі в кошовці, а й приодягнений: у господаревих ще добротних бумазеєвих штанях поверх галіфе й кальсон та у його ж теплій байковій сорочці, на ногах мав вив'язані Клавою вовняні шкарпетки і знайдені в кімнаті штабу новісінькі баєві онучі. Все те вночі при похолоданнях та при його здоров'ї було для Янчука безцінним даром.