Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
— Так,— повторила Анна пошепки.
Та я й далі не відводив погляду від її обличчя — це вперше я бачив його по-справжньому за стільки років, бо побачити щось отаким зірким, ясним поглядом можна, тільки відсторонившись від часу і запитань.
— Так,— прошепотіла вона й поклала руку мені на зап’ясток, цього разу легенько.
І цей дотик ураз повернув мене до дійсності.
— Ну гаразд,— мовив я, стріпнувшись,— але ж ти не знаєш, про що просиш.
— То байдуже,— відказала вона.— Ти можеш його переконати?
— Можу,— сказав я.
— Чому ж ти не зробив цього?.. Чому зволікав?.. Чому…
— Боюся,— повільно відповів я,— боюся, що я б ніколи цього не зробив… принаймні в такий спосіб… якби ти, ти сама, не попросила мене.
— А як ти можеш це зробити? — запитала вона, стиснувши мою руку.
— Дуже просто,— сказав я. — Я можу змінити картину світу, яку він створив у своїй уяві.
— Яким чином?
— Дам йому урок історії.
— Урок історії?
— Так. Я ж історик, хіба ти забула? А ми, історики, знаємо, що людина — створіння дуже складне, вона не буває тільки добра чи тільки погана, а завжди добра й погана водночас, і добре в ній випливає з поганого, а погане з доброго, і все так перемішалося, що й сам чорт ногу зломить. Одначе Адам — учений, і для нього в усьому існує чіткий лад: коли молекула кисню стикається з двома молекулами водню, вона завжди поводиться однаково, і кожна річ завжди лишається сама собою,— отож, коли Адам-романтик створює у своїй уяві картину світу, вона виходить така сама, як і та, з якою має справу Адам-учений. У всьому чіткий лад. Усе раз і назавжди визначене. Молекула добра завжди поводиться однаково. Молекула зла завжди поводиться однаково. У нього…
— Годі,— звеліла Анна,— годі. Кажи, що там у тебе. Ти намагаєшся уникнути прямої відповіді. Заговорюєш мені зуби. Ану кажи.
— Гаразд,— мовив я.— Пригадуєш, я питав тебе про суддю Ірвіна — чи опинявся він у скруті? Таки опинявся. І дружина його не була багатою. Він тільки думав, що вона багата. І тоді він узяв хабара.
— Суддя Ірвін? — перепитала вона.— Хабара?
— Так,— відказав я. — І я можу це довести.
— Він… він був другом мого батька._ він…— Вона замовкла, випросталась, відвернула від мене обличчя й утупила очі в простір над річкою, а тоді твердо, ніби не до мене, а до цілого світу, промовила:— Ну, це ще ні в чому не переконує. То ж суддя Ірвін.
Я не відповів. І теж звернув погляд у темряву, на клубчастий туман над водою.
Та хоч я й не бачив Анни, проте відчував, як вона знов повернулася до мене.
— Ну скажи що-небудь,— мовила вона, і я вловив у її голосі неспокій.
Але я нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і слухав, як у тиші плюскоче вода об занурені в туман підпори причалу.
Потім Анна сказала:
— Джеку… а мій… мій батько… і він…
Я не відповів.
— Ти боягуз! — кинула вона.— Боїшся мені сказати.
— І він,— сказав я.
— Узяв хабара? І він? Він? — Вона знов щосили шарпала мене за руку.
— Ну, це вже занадто…— відповів я.
— Занадто, занадто…— передражнила вона мене і, не пускаючи моєї руки, голосно засміялася. Тоді раптом бридливо відштовхнула мою руку і сахнулася вбік.— Не вірю! — заявила вона.
— Це правда,— сказав я.— Він знав про Ірвіна й покривав його. Я можу це довести. Маю документи. Мені дуже жаль, але це правда.
— Ах, тобі жаль! Страшенно жаль! Ти розкопав усе це, всі ці брехні… для того… для того Старка… для нього… і тепер тобі страшенно жаль…— Вона знов засміялася, а тоді рвучко повернулась і побігла геть по причалу, спотикаючись і все так само сміючись.
Я кинувся за нею.
Я наздогнав її майже в кінці причалу і вже хотів був схопити, коли із затінку під стіною складу виступив поліцай і гукнув:
— Гей, приятелю!
В ту мить Анна спіткнулась, і я підхопив її під руку. Її хитало.
Поліцай підійшов до нас.
— У чому річ?— запитав він.— Чого ви гналися за цією дамою?
— З нею істерика,— швидко відповів я,— і я хотів допомогти їй, вона трохи випила, якусь там чарчину-другу, і з нею істерика, бо її спіткало велике горе…
Поліцай — дебелий, присадкуватий, волохатий — перевальцем підступив ближче і, нахилившись до Анни, втягнув носом повітря.
— … і вона так тяжко вражена, що мусила випити, і в неї почалась істерика. Я хочу провести її додому.