Життєпис Білого Ворона [uk]

Все вже було готове — для мене новий одяг, для Вогнедана — осідланий кінь і шляхетське вбрання, підшите і припасоване Мальвою. Перед від’їздом ми пішли до лісу…Я, Крук та Вогнедан… Там була могила… І камінь… На ньому рунами одне слово — «Незламному»…

Я все ще не вірив… Я очікував, що Сокіл вийде з-за дерев, усміхнеться, простягне руку…Друже Сокіл… мій добрий друже…

— Ми дивитимемось за могилкою, — сказав Крук, — вишеньку посадимо в головах… Аби цвіт ронила щовесни…Ну, відваги, воїни… Вам сказати, скількох я отак ховав? А скількох не вдалось поховати?

Казати мені не треба було… Сам знав… Але легше від того не ставало. Ми вийшли з лісу… Боговит тримав коней у поводу. Поруч стояла Мальва та малі Вигоричі.

— Пане Боговите… — ґречно сказав Вогнедан, — пані Мальво… Всього найкращого… Бувай, Дантуре…І ти, Вовчику…І ти, Вербичко… Пане сотнику…Бережіть себе… І їх…

— Це ви себе бережіть, княжичу, — відповів розчулено Крук, — нехай ми з вами зустрінемось того дня, коли ваше військо стане до бою… Я задля такого випадку навіть сокиру нову змайструю…

Вогнедан притулився до сотника всім тілом, тоді відійшов до коня, підтягнувся на луці і, несподівано легко опинився верхи. Я теж сів на коня, і ми вирушили… Вигоричі ще довго дивилися нам вслід.

Ох і набрався я лиха в тій дорозі… Ні, не через Вогнедана… Він-то якраз тримався…Поглядаючи на вершника поруч я бачив мерехтіння мани, і знав, що випадкові подорожні загледять поруч зі мною лише людського підлітка з невиразним обличчям. Це я, я ледве втримувався від того, аби пригостити метавкою першого зустрічного чорру… А їх на дорозі було — трохи не весь Дарійський полк… І досі шукали Птасіна з колегами, котрий як у воду впав… Папери у мене були — на ім’я шоррогського торговця Готона Релі… А хлопчину я видавав за свого сина Вотана… Так його і називав… Трохи не на всіх шляхах стояли застави… На одній з них я навіть знайомця побачив… Авжеж, пана Ковта Різіна… Він мав капітанські нашивки Жердельського полку… Що ж ти відстав від свого приятеля, сучий сину? Але те, що тут товчуться й жердельці — мені дуже не сподобалось. Хтось зі старослужбовців міг мене пізнати… Я не стільки за себе боявся — як за хлопця… На кожному привалі, в кожному заїзді я дивився крізь ману, і бачив які у нього очі, у Вогнедана… Навіть не такі, як у сотника Крука, коли той у моанського солдатика в животі шабельку повертав… Гірші… Страшніші… Там навіть не зненависть була в тих очах — холодна зміїна лють. Нелюдська… «Дивні — вони затятіші» — згадував я слова Крука… Певне, під час подорожі з Соколом хлопчина трохи відтанув душею, а тепер у нього наче зовсім не було душі…