Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
«Після цієї розмови (останні переговори «крайовиків» з Андрієм Мельником пройшли в Римі. — В.Б.) відбулося ще дві зустрічі з Мельником, на останню з яких прибув Роман Шухевич. Він привіз фотокопії документів, які доводили вину Барановського. Але навіть докази не переконали Мельника…
10 лютого 1940 року у Кракові зібралися збори… всіх колишніх і теперішніх голів та членів Крайової екзекутиви. Оунівці ухвалюють резолюцію, згідно з якою очільником організації стає Степан Бандера. Того ж дня лідер формує Революційний провід, куди входить і Роман Шухевич» [224, с. 96–97].
На початку 1941 року ОУН (революційна) домовилася з німецьким військовим командуванням про вишкіл при німецькій армії «700 українських добровольців». Вони розуміли потребу суто українського війська та пам’ятали, як і коли Пілсудський творив свої «Легіони Польські». А позаяк Роман Шухевич — член Центрального Проводу — на той час уже мав офіцерське звання, то зрозуміло, що ОУН (б) саме йому й наказала очолити Перший Український військовий батальйон «Нахтігаль».
«Наказом командування Карпатської січі 6 лютого 1939 року йому (Роману Шухевичу. — В.Б.) надають військове звання чотаря, що приблизно відповідає лейтенантові» [224, с. 85].
Надалі, коли ми говоритимемо про ОУН, мова йтиме про її бандерівське крило, до проводу якого з 1940 року належав Шухевич.
«Тож німецька сторона зобов’язалася навчити військових умінь 800 бажаючих, з яких після вишколу мали сформувати два добровольчі батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» під збірною назвою «Дружини українських націоналістів». Вони мали на меті боротьбу за незалежну Україну. Батальйони підпорядковувалися Проводові (керівництву) ОУН і не були зобов’язані складати присягу на вірність Німеччині та особисто Гітлерові, як це було заведено для решти підрозділів німецької армії…» [224, с. 103].
Автор підкреслює ці факти свідомо: два військових українських батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» підпорядковувалися виключно українському керівництву. І це випливає ще й з того, що коли німці захотіли привести батальйони (під час випуску) до німецької присяги, українські солдати і офіцери відмовилися від цієї процедури. Що засвідчено актами німецького командування та підтверджено Нюрнберзьким судом. Більшовицька брехня в цьому випадку не пройшла.
«Командувач батальйону «Нахтігаль» Роман Шухевич навесні 1941 року виїхав разом зі своїми майбутніми підлеглими до містечка Нойгаммер, де відбувався вишкіл» [224, с. 107].
18 червня батальйон перекинули залізницею до польського містечка Жешув, де він, після початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом, перейшов річку Сян і через Перемишль вирушив до Львова.
«Проти ночі 30 червня «Нахтігаль» зайняв вокзал (львівський. — В.Б.), радіостанцію, ратушу, електростанцію, водонапірні башти…» [224, с. 109].
«Єдиним завданням, заради якого «Нахтігаль» рвався до Львова, було забезпечити проголошення Акта відновлення Української держави» [224, с. 114].
Що й було зроблено «увечері 30 червня 1941 року… Ярославом Стецьком».
Зазначимо: того ж таки «30 червня 1941 року Роман Шухевич знайшов свого брата Юрія серед закатованих (більшовиками. — В.Б.) у дворі тюрми на Лонцького».
Звичайно, керівництво нацистської Німеччини не визнало незалежної України і вдалося, як і Радянський Союз, до масових арештів оунівців.
«З 5 липня розпочалися арешти. У Кракові ув’язнили Степана Бандеру, а після нього — цілу низку відомих українських діячів. Особливо болісними стали наслідки репресій безпосередньо в Західній Україні, оскільки із 3 липня ОУН (б) офіційно вийшла з підпілля, до того ж на роботу в органи влади новопроголошеної незалежної України набрали переважно членів ОУН… 9 липня у Львові заарештовують Ярослава Отецька, зберегти уряд у робочому стані не вдається…» [224, с. 117].
Оскільки батальйон «Нахтігаль» перебував на фронті, в районі Вінниці, Романа Шухевича та його оточення арешти не зачепили. Та він знав від «похідних груп», що гестапо працює і над його кандидатурою. Не будемо переповідати долю батальйону та його командира Романа Шухевича впродовж 1942 року. Німці після гучних перемог, під тиском нацистів, «у грудні 1942 року окрему українську частину розформовують, а її воякам пропонують повторно підписати контракт, тепер уже як військовослужбовцям, на загальних засадах. Батальйон на чолі з командиром відмовляється це зробити. Як наслідок — батальйон остаточно розформовують, а в усіх офіцерів забирають особисту зброю і відправляють до Львова. Подорож відбувається ніби у «звичайних» умовах, але всі — і серед них Шухевич — усвідомлювали, що насправді йдеться про арешт…» [224, с. 126].