Дiм на горi
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дiм на горi». Краткое содержание книги:
— Куди це ми? — прошепотіла вона йому на вухо. — I чого це навколо стільки нечисті?
Iван усміхнувся.
— Мені важко тобі все це пояснити, — сказав по хвилі. — Бо я не певний, що ти зрозумієш…
Вона притислася до нього, все більше переймаючись жахом.
— Я хочу показати тобі новий світ, — сказав він. — Світ ночі. Тут усе не так, як там, — він махнув назад. — Денні створіння бояться ночі, а ці — дня. Денні створіння скуті ланцюгами світла, а тут — усі вільні. Ти будеш розкута, вільна й вічно молода. Пізнаєш таке, на що не здатен недолугий світ. Людину може зачарувати тільки ніч…
Вона й справді не зрозуміла нічого з того, що він сказав. Але перед нею розгорнулося дивне видиво. На велетенському полі, скільки сягало око, розгортався шалений, бузувірський танець. Вили собаки, нявчали коти, ремигала худоба, худі голі чорти били у великі бубни, скавуліли лисиці й пацюки, горлали сичі й посвистували кажани. Красуні шалено смикалися, волосся їхнє розпатлалося, а очі божевільно блищали. Біля них вилися білі хорти, а від їхнього вереску аж у вухах лящало. Тоді виступили у танок і дівчата з перелесниками. Перелесники роздягали їх, розкидаючи навсібіч одежу, й вони, щасливі й зачаровані, почали витупувати по своїй одежі. Закаблуки рили землю, і та стогнала, собаки налітали вихорами й рвали розкидане шмаття з радісним завзяттям, а дівчата, наче від лоскоту, реготали. Навколо них вилися довгі чорні тіла, і Марія вловила краєчком вільного свого мозку, що це чортівські хвости…
— Пора і нам! — гукнув Iван і рвонув у неї на шиї сорочку.
Жах оперіщив її. Вона закричала й випручалася із його чіпких рук. Він уже зірвав із неї плахту, і жінка відчула раптом, що все навколо зовсім не страшний сон, що вона потрапила на відьомський шабаш і що їй треба тікати звідсіля якомога хуткіше. Iван схопив її ззаду обома руками, коли блискавично сяйнула їй рятівнича думка, і вона, тратячи свідомість, наклала на груди хреста.
Відтак сталася одміна. Все навкруги позникало, і вона здивовано роззирнулася. Стояла на якомусь величезному смітнику, а довкола було набито безліч череп'я. Була боса, і ступати на те череп'я ставало боляче. Знеможено сіла на стару, прогнилу бочку й заплакала, їй здалося, що її тяжко й гірко образили. А ще вона подумала, що таки прокинулася із того сну, який так довго її мучив. Розглядалася навкруги: під холодним світлом мертво лежав смітник. Де-не-де полискували калюжі, і вона, йдучи повз них, бачила задубілі жаб'ячі тіла, які наполовину висувалися з води. Небо над головою тріпотіло зорями і здригалося — вряди-годи обривалася і креслила срібну риску якась яскрина. Марія була майже сліпа від сліз, вона вже не зважала на череп'я, йшла і кривавила ноги.
Стояла довкола тиша. Морочна, сторожка, лише чувся тріск ламаних під ногами черепків. Iнколи сідала відпочити й шепотіла молитви. I стало їй од цієї ночі, місяця й зір, од цього смітника гостро самітно. Подумала, що їй, мабуть, не дійти додому, та й не хочеться туди йти — все могло повернутися і вона знову западе в той чорний вогонь. А вже хотіла вона спокою, надто зараз, коли перебиралася через цей дикий смітник. Iшла і йшла, а коли не стало сили і впала, над головою спалахнула зірниця і жінка побачила себе на ганку власного дому.
Ніч іще не закінчилася. Стояла глуха й безмовна, лише холодний місяць царював у ній і сміявся. I їй незвідь-чому стало боляче слухати той сміх, бо туга гаряче стьобнула їй серце. В цей час почувся шелест, і вона впізнала знайому постать. Все більше й більше вслухувалась у заціпеніння, яке поступово охоплювало її тіло, а він стояв у глибині мороку й тужно дивився.
— Чому ти від мене пішла? — нарешті витис він із себе.