Пригоди Шерлока Холмса. Том II
- Автор: Конан Дойл Артур
- Серия: Пригоди Шерлока Холмса #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 978-966-01-0449-5
- Переводчик: Волидимир Олександрович Панченко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пригоди Шерлока Холмса. Том II». Краткое содержание книги:
Цей том — другий із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про пригоди Шерлока Холмса.
Така сама думка сяйнула й мені, адже Берімори не зробили нас своїми спільниками. Ми примусили їх виказати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства — таких мерзотників не можна ні жаліти, ні милувати. Ми повинні скористатися цією нагодою і повернути його туди, де він нікому вже не заподіє шкоди. Інакше за нашу нерішучість поплатяться інші. Людина такої жорстокої натури будь-якої ночі може напасти на наших сусідів Степлтонів, — і саме ця думка, здається мені, надихала сера Генрі на такий сміливий вчинок.
— Я піду з вами, — сказав я.
— Тоді візьміть свій револьвер і черевики. Що скоріше ми підемо, то ліпше, бо він погасить вогник і сховається.
Через п’ять хвилин ми були вже надворі й вирушили в бік болота. Ми швидко йшли темними заростями, прислухаючись до глухого завивання осіннього вітру й до шурхоту опалого листя під ногами. Нічне повітря гостро тхнуло гнилизною та вогкістю. Місяць лише зрідка визирав із-за хмар, що пливли небом, і тільки-но ми вийшли на болота, як почала сіяти мжичка. Вогник, як і раніше, мерехтів попереду.
— А ви взяли зброю? — спитав я.
— Так, мисливський нагай.
— Треба діяти швидко, бо він, кажуть, відчайдушний хлопець. Захопимо його зненацька, перш ніж він опам’ятається.
— Послухайте-но, Ватсоне, — мовив баронет, — а що сказав би про це Холмс? Про болота нічної години, коли там владарюють сили зла?
І немовби у відповідь на його слова десь далеко, на темних просторах боліт, несподівано розлігся той дивний звук, який я вже чув біля Ґримпенської трясовини. Вітер доніс спочатку глухе гарчання, а потім рев, що помалу перейшов у тужне виття й завмер. Ці звуки — дикі, грізні — повторювалися знову й знову, сповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав, і я навіть крізь темряву побачив, як зблідло його обличчя.
— Боже мій, що це, Ватсоне?!
— Не знаю. Кажуть, ніби це звичні звуки для тутешніх боліт. Я вже чув їх.
Виття стихло, й запанувала цілковита мовчанка. Ми нашорошили вуха, але більше нічого було не чути.
— Ватсоне, — мовив баронет, — це вив собака.
Кров захолола в моїх жилах, коли я почув, що голос сера Генрі тремтить від непідробного жаху.
— Що вони кажуть про ці звуки? — спитав він.
— Хто?
— Тутешні люди.
— Але ж це зовсім темні люди. Хіба не однаково, що вони кажуть?
— О ні, Ватсоне. Що вони все-таки говорять?
Я завагався, але ухилитись од відповіді не зміг:
— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.
Баронет застогнав і якусь хвилину помовчав.
— Так, це був собака, — сказав він нарешті, — але вив він, здається, за кілька миль звідси, десь отам.
— Важко сказати, звідки долинало це виття.
— Його принесло вітром. А Ґримпенська трясовина там?
— Там.
— Звідти воно й долинало. Облиште, Ватсоне, хіба ви самі сумніваєтеся, що це вив собака? Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.
— Минулого разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.
— Ні, ні, це собака. Боже мій, невже в отих розповідях є якась правда? Невже мені справді загрожує якась небезпека? Ви в це не вірите, Ватсоне, признайтесь?
— Ні, ні, не вірю.
— І все-таки одна річ — сміятися з цього в Лондоні й зовсім інша — стояти в темряві на краю болота й слухати це виття. А мій дядько? Біля його тіла знайшли собачі сліди. Одне з одним збігається. Я далеко не боягуз, Ватсоне, але у моїх жилах холоне кров. Помацайте мою руку!
Його рука була холодна, наче мармур.
— Нічого, завтра все буде гаразд.
— Ні, цього виття я, напевно, ніколи не забуду. Що ж нам тепер робити?
— Ходімо додому.
— Ні, хай йому біс, якщо вже ловити його, то ловити! Ми полюємо на каторжанина, а пекельний собака, мабуть, на нас. Ходімо! Відступати не можна, хай навіть усі пекельні сили позбігаються на ці болота.
Спотикаючись у темряві, ми поволі рушили далі; обабіч нас малювалися нечіткі контури пагорбів, а попереду й досі блимав жовтавий вогник. Немає нічого примарнішого за світло серед темної ночі; вогник то жеврів аж на самісінькому обрії, то зблискував усього за кілька ярдів од нас. Та нарешті ми роздивилися, звідки било світло, й зрозуміли, що тепер воно зовсім близько. То була недогоріла свічка, що стояла в щілині між каменями, які захищали її од вітру та од чужих очей; її видно було лише з боку Баскервіль-Холла. Нас затуляла величезна гранітна брила; причаївшись за нею, ми обережно позирнули у бік світла. Дивно було бачити цю самотню свічку посеред болота! Жодної ознаки життя довкола — тільки оцей жовтий язичок полум’я, що виблискував серед каменів.
— Що ж тепер нам робити? — прошепотів сер Генрі.