Віннету ІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-118-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІ». Краткое содержание книги:
Він знову одягнув перуку та капелюх і хотів продовжити свої міркування про користь накладного волосся і потребу знімати скальпи з індіанців, але мені довелося зупинити потік його красномовства. Щомиті слід було сподіватися нападу, до того ж треба було поквапитися попередити про небезпеку мешканців «фортеці».
— Семе, допоможіть мені сховати трупи. Я з насолодою вислухаю вас на дозвіллі, а зараз треба поспішати.
— Правду кажете, сер. Готовий побитися об заклад і поставити свої мокасини проти дамських балеток, що червоношкірі незабаром будуть тут. Нехай наш маленький сер поки що сховається в кущах і пильнує, щоб до нас ніхто не підібрався.
Гаррі послухався, а ми втопили тіла вбитих індіанців у прибережних очеретах.
— От і все, — сказав Сем. — Тепер їх і з собаками не знайдеш. Повертайтеся з хлопчиком до «фортеці» і попередьте інших, а я піду по їхньому сліду й довідаюся, що там відбувається.
— Семе, може, краще ви підіть до батька? — звернувся до нього прохально Гаррі. — Ви незрівнянний, коли йдеться про сітки й пастки, але в розвідці дві пари молодих очей бачать краще.
— Ну гаразд, коли так наполягаєте, хай буде по-вашому, але якщо з вами щось трапиться, моєї провини в тому не буде.
— Не хвилюйтеся, Семе. Ви ж знаєте, що зі мною не так просто впоратися. Ви сьогодні вже зняли скальп, треба ж і мені розжитися хоч одним трофеєм.
З цими словами Гаррі сховався в кущах. Я пішов за ним, і хоч обставини вимагали напруженої уваги, я не міг відірвати очей від зграбної фігури хлопчика, не міг не милуватися ним. Зі спритністю досвідченого вестмена він безшумно просувався крізь густі зарослі, кожен його рух був розважливим, обережним і впевненим водночас. Його рухи свідчили про те, що він з раннього дитинства жив у прерії і пройшов через суворі випробування, які загострили його почуття й загартували характер.
Майже годину ми продиралися через зарослі до наступної колонії бобрів. Ні на греблі, ні на березі не було видно жодної тваринки, а це пряма ознака того, що їх потривожили люди.
— Тут стояли наші пастки, ті самі, які вкрали у нас індіанці. Ми легко знайдемо тут їхні сліди й підемо далі. Дивіться, вони прийшли з лісу.
Хлопчик рішуче попрямував у бік лісу, але я стримав його.
— Гаррі! — м’яко, але впевнено сказав я.
Він зупинився, запитально дивлячись на мене.
— Мені здається, було б краще, якби ви повернулися, а я впораюся тут сам.
— Чому ви так вирішили, сер?
— Ви уявляєте, як це небезпечно?
— Не гірше, ніж ви, сер! Я побував у різних ситуаціях, і ніхто не може сказати, що я не поводився гідно перед лицем небезпеки. Може, думаєте, що я злякаюсь, побачивши розмальовані фізіономії?
Я здався. Тепер ми йшли серед струнких дерев під густим покровом їхніх гілок. Вологий м’який мох килимом застеляв землю й добре зберіг відбитки взутих у мокасини ніг.
Раптом Гаррі, який ішов попереду, зупинився. Я глянув на слід і відразу зрозумів, що на розвідку вийшли четверо червоношкірих і саме в цьому місці вони розділилися на пари. Така кількість розвідників, та ще й у повному бойовому спорядженні, свідчила про те, що поблизу стоїть великий загін і, що найпевніше, індіанці прийшли мстити нам за свого вождя, убитого в сутичці на залізниці.
— Що будемо робити? — запитав Гаррі. — Ці двоє пішли до нашого табору. Не можна допустити, щоб вони розвідали про вхід до «фортеці». Будемо їх переслідувати чи розділимося?
— Ні те, ні те. Ми підемо по сліду, але не за ними, а в зворотному напрямку, і з’ясуємо, де сховався їхній загін, перерахуємо їх і спробуємо дізнатися, що вони задумали. Біля входу в нашу «фортецю» стоїть вартовий, тому не варто турбуватися.
— Маєте слушність. Ходімо.
Схил гори, біля підніжжя якої струменіла річка, поріс лісом, що тягнувся по рівнині аж до горизонту. Час від часу траплялися глибокі круті яри, схили яких поросли папороттю і колючим чагарником. Обережно підбираючись до одного з таких ярів, я відчув легкий запах диму. Озираючись і принюхуючись, я ішов на запах індіанського багаття, як собака йде на запах дичини. Відчути запах багаття червоношкірих набагато важче, ніж запах багаття білих, які не шкодують дров, а от корінні жителі прерії лише ледь-ледь підтримують вогонь. Віннету не раз казав мені, що багаття блідолицих можна відчути за милю і що біля такого багаття не можна зігрітися, не підсмаживши п’яти.