Вибрані твори

Іван Дмитрович лежав у такій самій позі, як учора, обхопивши голову руками й підібгавши: ноги. Обличчя його не було видно.

— Здрастуйте, мій друже, — сказав Андрій Юхимович. — Ви не спите?

— По-перше, я вам не друг, — проговорив Іван Дмитрович у подушку, — а по-друге, ви даремно клопочетесь: ви не доб’єтесь від мене жодного слова.

— Дивно… — пробурмотів Андрій Юхимович, зніяковівши. — Учора ми розмовляли так мирно, але раптом ви чогось образилися й зразу обірвали… Мабуть, я висловився як-небудь невдало або, може, висловив думку, що суперечить вашим переконанням…

— Еге ж, так я вам і повірю! — сказав Іван Дмитрович, підводячись і дивлячись на лікаря глузливо і з тривогою; очі в нього були червоні. — Можете йти шпигувати й випитувати в інше місце, а тут вам нема-чого робити. Я ще вчора зрозумів, чого ви приходили.

— Дивна фантазія! — усміхнувся лікар. — Значить, ви вважаєте, що я шпигун?

— Так, вважаю… Шпигун або лікар, до якого поклали мене на випробування, — це однаково.

— Ах, який ви, справді, вибачте… дивак!

Лікар сів на табурет біля постелі і докірливо похитав головою.

— Але припустимо, що ви маєте рацію, — сказав він. — Припустимо, що я зрадницьки ловлю вас на слові, щоб виказати поліції. Вас заарештовують і потім судять. Але хіба на суді і в тюрмі вам буде гірше, ніж тут? А якщо зашлють на поселення і навіть на каторгу, то хіба це гірше, ніж сидіти в цьому флігелі? Гадаю, не гірше… Чого ж боятися?

Як видно, ці слова вплинули на Івана Дмитровича. Він спокійно сів.

Була п’ята година вечора — час, коли звичайно Андрій Юхимович ходить у себе по кімнатах і Дар’юшка питає його, чи не пора йому пиво пити. Надворі була тиха, ясна погода.

— А я по обіді вийшов прогулятися та ось і зайшов, як бачите, — сказав лікар. — Зовсім весна.

— Тепер який місяць? Березень? — спитав Іван Дмитрович.

— Так, кінець березня.

— Грязько надворі?

— Ні, не дуже. В саду вже стежечки.

— Тепер добре б проїхатись у колясці куди-небудь за місто, — сказав Іван Дмитрович, потираючи свої червові очі, наче спросоння, — потім вернутися додому б у теплий, затишний кабінет і… полікуватися в порядного лікаря від головного болю… Давно вже я не жив по-людськи… А тут гидко! Нестерпно гидко!

Після вчорашнього збудження він був стомлений, млявий і говорив неохоче. Пальці в нього тремтіли, і по обличчю видно було, що в нього дуже боліла голова.

— Між теплим, затишним кабінетом і цією палатою нема ніякої різниці, — сказав Андрій Юхимович. — Спокій і задоволення людини не поза нею, а в ній самій.

— Тобто як?

— Звичайна людина жде доброго чи поганого зовні, тобто від коляски і кабінету, а мисляча — від самої себе.

— Ідіть проповідуйте цю філософію в Греції, де тепло й пахне померанцем, а тут вона не до клімату. З ким це я говорив про Діогена? З вами, чи що?