Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Однак поїздка не тривала довго. Зелена Дама раптом дала наказ зупинитися. Кивнула Рейневанові, щоб той їхав за нею.
Біля підніжжя пагорба стояв камінний покутний хрест. Зазвичай такі хрести викликали в Рейневана якісь асоціації, схиляли до роздумів. Тепер хрест нічого не викликав і ні до чого не схилив.
— Злазь.
Він послухався. Вона стояла перед ним, вітер шарпав її плащем, обліплював фігуру.
— Тут ми розстанемося, — сказала вона. — Я їду до Стшеліна, а звідти додому, до Шенау. Твоє товариство небажане. Розумієш? Давай собі раду сам.
Він кивнув. Вона підійшла, зблизька подивилася йому в очі. На хвилю. Потім відвела погляд.
— Ти звів мою доньку, негіднику, — тихо сказала вона. — А я… Я, замість того, щоб дати тобі тепер по лиці і виявити зневагу, повинна червоніти. І подумки бути тобі вдячною за… Ти знаєш, за що. А, ти теж червонієш. Добре. Хоч якась розрада. Нікчемна, але все-таки.
Вона закусила губу.
— Я Агнеса де Апольда. Дружина чашника Бертольда Апольди. Мати Ютти де Апольда.
— Я здогадався.
— Краще пізно, ніж ніколи.
— Мені цікаво, коли ти здогадалася.
— Раніше. Але годі про це.
— Фортуна до тебе прихильна, — продовжила вона. Ти просто-таки класичний приклад улюбленця долі. Але перестань спокушати лихо. Утікай. Зникни зі Шльонська, найкраще — назавжди. Ти тут у небезпеці. Біберштайн був не єдиним твоїм ворогом, у тебе їх багато. Рано чи пізно котрийсь із них упіймає тебе і покінчить з тобою.
— Я повинен залишитися, — він закусив губу. — Не виїду, поки не зустрінуся…
— З моєю донькою, так? — вона небезпечно примружила очі. — Я забороняю тобі це. Мені прикро, але я не погоджуся на цей зв’язок. Ти не є для Ютти гідною партією. Ян Зембицький справді позбавив тебе усього і все відібрав. Але я не настільки користолюбна, як Біберштайн, пережила б і вбогого зятя, багатого тільки серцем, нехай любов тріумфує в низькій халупці. Але я не дозволю доньці зв’язатися з переслідуваним вигнанцем. Ти сам, якщо маєш хоч трохи порядності, а я ж знаю, що маєш, не допустиш, щоб твої вороги твоїми слідами добралися до неї. Не наразиш її на небезпеку і шкоду. Підтвердь.
— Підтверджую. Але я хотів би…
— Не хочи, — негайно перебила вона. — Це не має сенсу. Забудь про неї. І дозволь їй забути. Минуло вже два роки, хлопче. Я знаю, що тобі це заболить, але скажу: час має велику здатність виліковувати. Стріла Амура, буває, застрягає глибоко. Але й такі рани з часом загоюються, якщо їх не роз’ятрювати. Вона забуде. Може, вже забула. Я говорю це не для того, щоб робити тобі боляче. Навпаки: щоб тобі полегшало. Тебе гризе думка про відповідальність, про обов’язок. Про борг. У тебе нема ніяких боргів, Рейнмаре. Ти вільний від зобов’язань. Може, я буду прозаїчна до болю, але що тут поетизувати? Те, що ви переспали, — це епізод, який не має значення.
Він не відповів. Вона підійшла до нього, дуже близько.
— Зустріч з тобою… — шепнула вона, обережно торкаючись його щоки. — Зустріч з тобою була приємною. Я буду її пам’ятати. Але я не хотіла би вже ніколи з тобою зустрітися. І бачити тебе. Ніколи і ніде. Це зрозуміло? Відповідай.
— Зрозуміло.
— На той випадок, якби тобі щось зайшло в голову, знай: Ютти нема в Шенау. Вона виїхала. Розпитування тамтешніх і навколишніх нічого не дасть: ніхто не знає місця її перебування. Ти зрозумів?
— Зрозумів.
— То прощавай.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Корчмарка, яка проходила повз нього, запитально поглянула, показала очима на порожній кухоль. Рейневан рухом голови відмовився. З нього вже було досить, зрештою, пиво було не найкраще. Відверто кажучи, було паршиве. Як і їжа, яку тут подавали. Той факт, що тут усе-таки зупинялося чимало постояльців, можна було пояснювати виключно відсутністю конкуренції. Сам Рейневан зупинився тут, у Цепловодах, бо довідався, що наступний трактир буде аж у Пшежечині, біля вроцлавського гостинця. Але до Пшежечина була миля з гаком, а вже починало смеркатися.
“Мені потрібна чиясь допомога”, - подумав він.
Уже майже годину він аналізував ситуацію і намагався розробити якийсь розумний план дій. І за кожним разом доходив висновку, що без допомоги він небагато вдіє.
Після розставання з Агнесою де Апольда, Зеленою Дамою, подолавши пригніченість, у яку його ввігнали її слова, він поїхав до Повойовиць. Те, що він там застав, викликало пригніченість іще більшу. Управляючому, якого князь Ян Зембицький поставив над конфіскованим у Петерліна маєтком, вистачило неповні два роки, щоб перетворити славну і процвітаючу сукновальню на цілковиту руїну. Нікодемус Фербрюгген, фламандський майстер фарбування, виїхав, як виявилося, до Великопольщі, бо не міг знести цькування. Рахунок князя Яна поповнювався. “Настане час, — скреготнув зубами Рейневан, — настане час розплати, милостивий князю. Час давати звіт. І платити за рахунками.