Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
— Ото, любий, я мушу тебе на хвилину покинути. Я тебе замкну. Спокійно спи. Нічого не бійся. Спи! — Вона щебетала до нього, як до маленької дитини.
— Гаразд. — Він підставив їй лоб, як дитина.
— Я вимкну світло, добре?
— Добре. — Йому було байдуже, темрява чи світло. Але тільки-но вона клацнула вимикачем, він закричав:
— Чому ви їх не виженете, Віветто?
— Кого? — запитала вона в темряві.
— Цих… цих… А втім, що ви можете зробити? Нічого. Як і я.
— Мовчи, Ото, мовчи, любий, — сказала дівчина. — Лягай спати, щоб ти міг гарненько відпочити, поки я повернуся.
Коли за дві години вона повернулася, то застала його в тій самій позі: одягнений, він сидів на ліжку.
— Ти не спав?
Ота похитав головою. Щиро кажучи, він не знав, спав чи ні.
— Віветто, я повинен щось зробити!
— Ну звичайно. — Вона погладила його по голові. — Тільки спершу лягай спати. Інакше в тебе не буде сили. Навіть пригорнути мене ти як слід не зможеш.
Віветта засміялась, але Ота знав, що вона хоче цим розвіяти його думки і заспокоїти.
— Віветто, — сказав він. — Ти моя дружина. Перед богом і аллахом, чи як там називається той, кому ти молишся. Ти моя дружина.
— Так, — сказала вона схвильовано. — Я твоя дружина.
Він сподівався, що вона підведе до нього голову, та вона цього не зробила — з очей у неї закапали сльози.
— Коли я з цього виплутаюся, то оженюся з тобою, щоб ти була моя дружина і перед людьми, — сказав він. — Хочеш?
— Так. Хочу, — кивнула вона. — Але ми вже тепер чоловік і дружина! Хіба ні?
— Звичайно, — відповів Ота, пестячи її коси. Він витягнув із вузла шпильки, і коси впали дівчині на плечі чорним каскадом. Ота витер ними їй сльози.
Потім Віветта вимкнула світло й почала роздягатись.
— Ти й досі соромишся, що коричнева? — запитав Ота. А коли вона зніяковіла і нічого не відповіла, обурено вигукнув: — Якщо так, то ти не моя дружина! Ти мені не потрібна!
— Ні, я вже не соромлюся, — злякано сказала вона. — Я коричнева. Я найкоричневіша жінка в світі! Я твоя коричнева дружина.
— І ти більше не Віветта, — мовив Ота. — Ти Айша! Тільки Айша! Назавжди!
— Так, — засміялася дівчина. — Я твоя дружина Айша. Відтепер я буду тільки твоя дружина Айша.
— Або моя вдова Айша, — сказав Ота. — Якщо мене спіймають.
— О ні! — скрикнула вона. — Тебе ніколи не спіймають! Ніколи, поки я житиму. Іншаллах.
Коли вранці Віветта прокинулася, Ота лежав поруч, пильно дивлячись на неї.
Дівчина схвильовано погладила його скроні.
— Айшо, — сказав він, — ти повинна мене обстригти. — І затулив їй долонею рота. — Ти мене обстрижеш, розумієш? — повторив рішуче. — А потім поголиш мою голову. Це треба, щоб не впізнали мене. І дістанеш мені щось переодягтися. Гроші я тобі дам.
— Ти маєш у що переодягтися! — Вона встала і відчинила шафу. Там висіли його білі штани. — Ти хіба забув?
— Не забув, — збрехав він.
— Вони гарні, — всміхнулася вона. — І дуже тобі личать!
— Так. Вони мені личать. — Ота встав і надів штани, щоб зробити їй приємність. Потім дивився, як вона заплітає коси, узяв воду і змив з її обличчя косметику, що лишилася з ночі. — Тепер ти моя Айша!
В цю хвилину пролунав жалібний клич муедзина. Від умивальника Оті добре було видно на вежі Кутубії маленьку постать, яка зводить до неба руки.
— Лааа — лааа — лааа, — повторив він за муедзином, дивлячись на Кутубію і на сивуваті хмари, перші справжні хмари, які він побачив відтоді, як ступив на цю нещасну землю. На цю гарну землю.
Обернувшись, Ота помітив, що Айша чистить його черевики. Хотів їх у неї забрати, але вона вже майже почистила. Тоді він знову глянув на хмари й Кутубію.
— Айшо, — запитав, — чи приїжджає ще сюди Сі Омар? Вона сказала, що його не видно тут уже давно.
Тоді Ота розповів їй усе, що сталось, і як воїш його обдурили. Її це не дуже здивувало. Вона слухала його, застеляючи постіль, і час від часу озивалася: «Oh. Voyons. Mais c'est terrible!»[58]
— Айшо, Айшо! — зітхнув він. — Чи усвідомлюєш ти взагалі…
Йому справді здалося, що Айша нічого не розуміє, що вона грається в домівку, як мале дівча, і ні про що інше не хоче навіть думати.
— Звичайно, це погано, — сказала вона врешті. — Але, з другого боку це добре. Бо якби цього не сталося, ти ніколи не повернувся б до мене. І тим більше ніколи б зі мною не одружився.
— Ні! Одружився б!
— Неправда, — засміялася Айша. — Ти б ніколи зі мною не одружився. Ніколи, ніколи, ніколи!
Ота почервонів:
58
Ох. Та невже? Який жах! (Франц.).