Шляхи свободи. Відстрочення
- Автор: Сартр Жан-Поль
- Серия: Шляхи свободи #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 978-966-8118-51-7
- Переводчик: Леонид Кононович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Шляхи свободи. Відстрочення». Краткое содержание книги:
Все сталося безболісно. Жив собі ніжний і несміливий чоловік, який любив Париж і гуляв ним. Чоловік той помер. Помер, як і Вальдек-Руссо, як і Тюро-Данжен; він відійшов до минувшини світу, разом з Миром, життя його влилося до архівів Третьої Республіки; його повсякденні видатки живитимуть статистику, що стосується життєвого рівня середнього класу після 1918 року, листи його служитимуть документами з історії буржуазії між двома війнами, його тривоги, сумніви, сором і докори сумління будуть дуже цінні для вивчення французької моралі після падіння Другої Імперії. Той чоловік викроїв майбуття за своєю міркою, обжите, затишне, сумирне, перевантажене знаками, побаченнями, задумами. Маленьке історичне і смертне майбуття: війна всім своїм тягарем обвалилася на нього й розчавила. Проте до цієї хвилі ще залишалося щось таке, що могло зватися Матьє й за що він чіплявся із усієї сили. Він не потрапив би сказати, що це таке. Може, якась дуже давня звичка, може, якась манера обирати думки на свій штиб, день крізь день обирати себе за штибом своїх думок, обирати харчі, одяг, дерева й будинки, які він бачив. Він опустив руки й покинув усе; воно відбувалося дуже далеко в глибині його істоти, в тій царині, де слова не мають змісту. Він покинув усе, тепер від нього залишився тільки погляд. Геть новий погляд, без пристрасті, цілковита прозорість. «Я загубив свою душу», — з утіхою подумалося йому. Ту прозорість перетнула якась жінка. Вона поспішала, її каблучки лунко цокали хідником. Вона прослизнула в непорушному погляді, заклопотана, смертна, минуща, поглинута тисячами дрібних задумів, проходячи, вона провела рукою по чолу, відкидаючи назад пасмо кіс. Я був таким, як вона; цілий рій проектів. Її життя — це моє життя; під цим поглядом, під цим байдужим небом всі життя рівнозначні. Її проковтнула сутінь, каблучки цокали по вулиці Бонапарта; всі людські життя розтанули в сутіні, цокіт каблучків затих.
Мій погляд. Він дивився на приглушену білину дзвіниці. Все мертве. Мій погляд, і це каміння. Вічне і крем'яне, як вона. В моєму старому майбутті чоловіки й жінки чекали мене 20 червня 1940 року, 16 вересня 1942 року, 8 лютня 1944 року, вони подавали мені знаки. Тепер лише мій погляд чекає мене в майбутньому, скільки око засягне, як це каміння чекає каміння, завтра, післязавтра, завжди. Погляд і радість, безмежна, як море; це свято. Він поклав руки на коліна, він хотів бути спокійним: хто доведе мені, що завтра я не стану тим, ким був учора? Але страху в нього не було. Церква може завалитися, я можу впасти у вирву од снаряда, повернутися у своє власне життя: ніщо не може забрати у мене цієї вічної миті. Ніщо: завжди буде ця су ха блискавиця, що освітлює полум'ям каміння під чорними небесами; вічний абсолют; абсолют без причини, без підстав, без мети, без іншого минулого, без іншого майбуття, крім постійности, дармової, непередбачуваної, чудесної. «Я вільний», — раптом подумалося йому. І його радість відразу ж обернулася гнітючою тривогою.
Ірена нудьгувала. Нічого не відбувалося, хіба що оркестра грала «Music Maestro please»[16] та ще Марк дивився на неї своїми тюленячими очима. Ніколи нічого не відбувається, а якщо й відбувається що-небудь, то його тієї ж таки миті не помічаєш. Вона провела поглядом скандинавку, високу білявку, яка вже з годину танцювала й танцювала, навіть не присідаючи у перервах поміж танцями, й подумала без упереджености: ця жінка гарно вбрана. Марк теж був гарно вбраний; всі були гарно вбрані, крім Ірени, яка почувалася мов обпльована в сукні гранатової барви, втім, їй начхати було на те, знаю, в мене немає смаку, щоб обирати собі одяг, та й звідки мені взяти гроші, щоб його поновлювати, просто як буваєш серед багатіїв, то треба знайти спосіб не впадати у вічі. Вже кількоро чоловіків поглядали на неї: дешева, трохи блискуча сукенка розпалювала їхню хіть, вони почувалися сміливіше. Марк був як риба у воді, адже він багатій; він полюбляв водити її до багатих, тому що після цього вона зазнавала упосліджености і, як йому здавалося, менше опиралася.
16
Будь ласка, музику, маестро (англ.) — прим. пер.