Віннету І

Мені аж мову відняло від такого королівського дарунка. Цей жеребець був уп’ятеро кращим за мого, і це було помітно відразу. А коли я хотів подякувати, то Інчу Чуна спинив мене і подав сигнал вирушати.

Індіанці мають такий звичай: згідно з яким воїни, що залишаються, проводжають тих, хто вирушає в дорогу. Сьогодні від цього відмовилися. Так вирішив Інчу Чуна. Тож тридцятеро воїнів, які їхали з нами, навіть зі своїми рідними не попрощалися. Мабуть, вони зробили це вже раніше, бо в індіанських воїнів нема звичаю прощатися на людях.

Єдиним, хто прощався словесно, був Сем Гоукенс. Він побачив серед жінок Кліуну-ай, під’їхав до неї вже на коні і запитав:

— Кліуна-ай чула, що я бачив у землі?

— Ти сказав, і я чула це, — відповіла вона.

— Але я міг би сказати значно більше. Наприклад, про тебе.

— Про мене? Я теж була у землі?

— Так. Я бачив твоє майбутнє. Розповісти тобі?

— Так, будь ласка, — швидко і схвильовано попросила вона. — Щó принесе мені майбутнє?

— Воно не принесе тобі нічого, а, навпаки, забере дещо дуже важливе для тебе.

— Щó це? — злякано запитала вона.

— Твоє волосся. Через кілька місяців ти втратиш його, і твоя голова буде лисою, як повний місяць. І тоді я надішлю тобі свою перуку. Бувай здорова, ти, сумний місяцю!

Він засміявся і повернув свого мула від неї. А вона закрила обличчя руками від сорому, що дала осміяти себе.

Порядок, у якому ми їхали, встановився сам собою. Інчу Чуна, Віннету, Ншо-чі і я були на чолі. Потім їхали Гоукенс, Стоун і Паркер, а за ними — тридцять апачів, які змінювали одне одного на посту наглядача за тягловими кіньми.

Ншо-чі сиділа в сідлі по-чоловічому. Я вже знав, що вона чудово їздила верхи і була витривалою. Якби нам зустрівся хтось, хто не знав її, то подумав би, що це молодший брат Віннету. Але уважне око не могло не зауважити особливу ніжність і м’якість рис обличчя та тіла. Вона була гарною, справді гарною, попри чоловічий одяг.

Що стосується мого нового коня, то вже незабаром стало ясно, що я зробив дуже вдалий обмін. Він був незрівнянний під час галопу, спокійно і впевнено їхав клусом, невтомно рухався ступою. Його легені, здається, були безрозмірними. Кінь Віннету був таким же чудовим, як мій, і звали його Ілчі, що означає «вітер». Плем’я мескалеро вміло виводити породистих коней, а обидва ці жеребці були з найкращих. За час свого перебування у пуебло я жодного разу не бачив місця, де розводять цих жеребців. Усі ці тижні були зайняті моїм «навчанням», тож на огляд місцевості не залишалося часу.