Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Це зайве! — сказав Хмельницький у відповідь на його уклін. — Отже, ви троє мене не послухали вчора? Я ж просив вас не ходити в сьогоднішній бій! — і він кивнув на шаблю.

— Таки не послухалися ми тебе, батьку! Але що поробиш? За дурною головою ні ногам, ні шаблям, ні самому гетьману спокою немає! — так пустотливо всміхнувся Тимофій, що гетьман не зміг не всміхнутися йому у відповідь.

Дійсно, Хмельницький чомусь беріг трьох друзів, усуваючи їх від участі й у дрібних, і у великих сутичках, а вчора ледь не наказав їм не переслідувати поляків і залишатися в таборі. Однак неспокійні й гарячі характери взяли гору. Троє приятелів вирушили добивати поляків, що відступали.

— Я прийшов до тебе у справі, Красунчику, — сказав гетьман. — Мені потрібно, щоби ти поїхав до Чигирина і схопив мого недруга, Чаплинського. Але найголовніше — ти маєш відібрати в нього Гелену й забезпечити їй безпеку.

Тимофій оторопіло подивився на гетьмана і здивовано запитав:

— Я, звичайно, усе розумію, але хіба це доречно саме тепер, пане гетьмане?

Хмельницький зітхнув, помовчав і знову заговорив:

— Тимофію, ти єдина людина, яка змогла зрозуміти мене й мої почуття. Я не забув нашої розмови тим зимовим вечором. Тому тепер я навіть не наказую тобі як твій гетьман, а прошу тебе як друга. Тимофію, допоможи мені повернути Гелену! Вона важлива для мене так само, як і раніше, і якщо Чаплинський її куди-небудь відвезе, то вона буде для мене надовго втрачена, якщо не навіки. Мені нікого більше просити про це, крім тебе. Але, якщо ти відмовишся, я не примушуватиму.

Яскраві сині очі Тимофія зустрілися з темними очима Богдана — у них молодий козак прочитав надію на допомогу. Красунчик зрозумів, що гетьман справді прийшов просити його про послугу, а не наказувати, і що для Хмельницького дуже важлива ця жінка. Так само важлива, як і для нього Орися.

— Скільки людей даєш у супровід? — запитав Тимофій, адже не знайшов у собі сили відмовити людині, яку поважав.